Читати книгу - "Том 11"

і раути («асамблеї»),— се така force majeure проти якої я не можу нічим оборонитись, і ти мене не повинна докоряти за втому через них, бо всякі forces majeures признає навіть суворий code Napoleon 119. Я навіть думаю, що єдиний паліатив проти сієї force majeure — се почати якусь серйозну роботу на строк, се, далебі, далеко менше втомляє, ніж вештання людей і сидіння правцем при гостях, а до того ж заставляє інших, навіть домашніх, хоч трохи поважати мій час:, вона, мовляв, пише роботу на строк, їй таки справді ніколи. Ти знаєш, либонь, як неприємно буває, лягаючи спати, подумати собі: от і знов день минув даремнісінько, ні собі, ні людям. Невже ти хотіла б засудити мене на цілих 365 таких днів? Положим, ти тепер тільки в далеких спогадах можеш в’явити собі таке життя «вничью», а до того знов скажеш, що мені нічого рівнятися з тобою, бо ти, бач, здорова, а я слаба і т. і. Але ж виходу іншого нема: або калейдоскоп, або робота. Я справді втомлялась, як писала реферат і пр., але то була, далебі, здоровіша втома, здоровіша і морально, і навіть фізично. А нарешті я можу не брать пера в руки, то хіба краще, коли ненаписані думки не даватимуть спати по ночах? Через те зробімо такий компроміс: я писати буду тільки по вечорах, а не по ночах (вдень ніколи і не в стані я). Я не пам’ятаю, коли я обіцяла зовсім нічого цілий рік не робити, се була б занадто чудна і навіть непотрібна обіцянка, аже пригадай, що я навіть в Берліні трохи писала і мої хірурги нітрохи за те не обі-жались, навпаки, вважали, що воно навіть до певної міри корисно.

Зрештою, ти почасти маєш рацію,— не в принципі, а на практиці,— себто коли прикласти твій протест до способу роботи, а не до самого принципу її. Скажу тобі ще одно (се вже зовсім a parte), що мені робота, як і музика, служить часом замість — горчишника (морального, звісно). Так, наприклад], з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків, такі були обставини (які, власне, розписувать не варт, се дуже хронічне, і ти, як і всі ми, його добре знаєш). Отже, обійшлось без припадків, laudentur Apollo et Musael 120 Я знаю, що дуже невозвышенно вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури. Сей «морфій» не дає мені погрязпути, скиснути і заспидіти — за те спасибі йому. Було б найкраще, якби я могла, поки зовсім поправлюсь, жити спокійно, врівноважено і щоб ніщо мені не натягало нервів, та де ж його взяти таких умов?

Боюсь, що ти всю оцю довгу хрію приймеш просто за «віляння». Але ні, я все ж слухаю твого прийдешнього авторитету (послушание в кредиті). Так, наприклад], я сьогодні дуже зручно викрутила свого чуба з рук Ста-р[ицького], котрий хотів мене залучить до писання драматичного етюда en collaboration121 з ним, «но — не тут-то было». Мушу признатись, впрочім, що і перспектива писати на задану тему (у Ст[арицького] вже уложений план) і в спілці з людиною зовсім іншого літературного покоління і не схожих з моїми літературних прийомів — мені не дуже була мила. Дай боже мені з власними темами справитись. А найкраща спілка і товариство при писанні оригінальних белетристичних речей — се робоча лампа (коли не коптить) і чотири стіни, такий принаймні мій смак. Ст[арицький], здається, розсердився на мене; ну, та пересердиться.

Однак ти маєш право сказать мені, як Раутенделейн Нікельманові: «Erzahle Dinge, dass man wissen will!»122 А я все про своє, забувши, що воно, може, й не цікаве. Про домашні справи, певне, папа, Оксана, Дора і тепер оце мама написали і напишуть тобі краще, ніж я, бо вони мають на се le talent du detail123, якого я не маю. Зрештою, нового мало: Микось був дні три послабував, але тепер здоровий. Оксана все якось в’яла, як то вона завжди в київській обстановці, у мами нерви часто грають, папа скаржиться па одишку, на Дору якісь чиряки нападають, я здорова, і всі кажуть, що у мене дуже добрий вигляд. Та воно ніхто не слабий так, щоб серйозно, а так собі часом поскрипують, як належить городянам. Поскрипування не заважає всім членам нашої родини провадити досить товариське життя: у мене і в Микося воно йде центростремительно, а в інших центробежно, бо я більше бачу людей в себе вдома, а другі самі ходять до людей. Я буваю частіше тільки у дядини та ще у Стар[ицьких] (там тепер Зіна — скульпторка, дуже вона мені подобалась), а в інших так «про свято». Асамблеї всякі сього року живіші і якось більше в них толку, ніж перше. Літерат[урне] общ[ество] процвітає, як бувають вечори з укр)[аїнською] програмок^ а як з іншою, то ледь бринить, так воно й чередується: один четвер — людей багато, «треск и блеск», другий четвер — до ЗО не дотягає, і «тишь да гладь». Стар[ицький] намігся, щоб там устроїть сцену, і вже заміряється щось ставить. Маня Стар[ицька] влаштовує щотижня народні спектаклі, в одному з них грала мама, а Рада з Оксаною були «лицами без речей», грали теж Маня, Людя і Наталочка (Галя Л. теж була без речей). Спектакль сей (ішло «За двома зайцями») я бачила, він пройшов і живо, і гарненько.

Тепер Маня клопочеться страх, бо поки получиться розрішення на дальші укр[аїнські] спектаклі, то треба ставить російські (бо треба конечне щотижня щось грать), а на них і акторів, і зрителів небагато знаходиться. Окрім сього спектакля, я була в театрі двічі: ходила дивитись на Муне-Сюллі в «Отелло» і на Багрова в ролі царя Феодора. Ні той, ні другий на сей раз не очарували мене, бо їм не личили якось їх ролі. Муне-Сюллі декламував Отелло в той час, як сьому маврові було зовсім не до декламації, і, коли