Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

Бунтарі поволі розходились, час від час кидаючи на мене та Яна апатичні погляди. Все, що їм було потрібно, — не пропустити машину. Ніхто не може проїхати в Ойянтайтамбо, бо страйк. Хочете йти пішки — вперед і на здоров’я.

Відтак я закинув наплічник на спину. Лише зараз відчув, як скажено калатає серце і трусяться коліна. Затим махнув Янові, і ми пліч-о-пліч полізли на барикади.

* * *

Ніхто й не думав нас займати. Без усіляких перешкод ми видряпались на завал і роззирнулися. Ліворуч та праворуч тиснулися глинобитні хатинки з пласкими дахами, закидані всяким непотребом. На дахах, позвішувавши мордяки вниз, понуро спостерігаючи за вулицею, сиділо безліч дворняг. Просто перед нами простягалася дорога, котра через кількасот метрів різко звертала праворуч і продовжувала підійматись увись. Посеред шляху тинялися замурзані смагляві перуанці, дехто волочив вздовж дороги величезні камені, призначені для зміцнення барикад. Жителі цього гірського селища поставились до страйку дуже серйозно й відповідально, перетворивши його на справжню цитадель.

— Ми ще можемо повернути назад у Куско, — прошепотів Ян.

Та я не схотів його навіть слухати. Переліз через кам’яний гребінь завалу (перуанці весь час мовчазно спостерігали за мною) і спустився на вулицю з іншого боку барикад.

Ми повільно шпацирували вузькою вуличкою посеред кучугур каміння різної величини та розбитого скла. Звідусіль на нас витріщалися сільські дітлахи та собаки, однак ні ті, ні інші не виявляли ворожості.

Насправді я почувався вкрай розгубленим: до Ойянтайтамбо лишалося більше п’ятдесяти кілометрів, не варто було й думати про те, щоб подолати цю відстань пішки. Чесно кажучи, я йшов уперед лише для того, щоб не стояти на місці.

Ми вже майже проминули село, коли раптово я помітив, що з іншого кінця дороги до нас прямує троє подорожніх з надутими наплічниками за спинами: високий білявий хлопець та двоє дівчат. Я стрепенувся. Ця трійця виявилась першими європейцями, яких ми зустріли після того, як залишили інкську столицю, але найголовніше — вони йшли нам назустріч. Я просто не міг не заговорити до них, адже бекпекери простували до нас з іншого боку барикад.

— Hello, amigos! Como esta? [79] — ще здалеку загукав я. — What’s up, people? [80]

— Привіт, чувак! — привітався довгов’язий хлопець англійською. «Голландець», — подумав я, окинувши його поглядом, і як виявилося, не помилився. Дівчата лиш кивнули у відповідь на моє привітання. — Справи нічогенько, бувало й гірше.

Ми потисли один одному руки і сухо відрекомендувались. Затим я перейшов до діла:

— Як ви сюди потрапили і куди прямуєте?

— Ми щойно з Ойянтайтамбо, — відказав довгов’язий, махнувши рукою через плече, — через страйк застрягли там на цілий день. А тепер чимчикуємо в Куско.

Ми з Яном перезирнулися. Моє серце затокотіло частіше.

— А як вам вдалося обійти загорожі в горах? Чи, може, шлях далі вільний?

— Аж ніяк, — стомлено мовив хлопець, — барикади в кожному другому селі вздовж дороги.

Я недовірливо хмикнув.

— Але нам пощастило, — продовжив він, — Нам допоміг один перуанець. Довіз аж сюди. Він знає дорогу навпростець через гори. Автобус тудою нізащо не проїде, зате на нормальному авто можна пробитися, — пояснив білобрисий.

— Виходить, ви їхали до цього перевалу від самісінького Ойянтайтамбо? — витріщився я.

— Так і є.

— А де ви його лишили?!

— Кого?

— Перуанця, вашого провідника.

— За селищем. Чоловік не хотів потрапити на очі страйкарям. Можливо, він все ще там.

— Яне, по конях! — загорлав я не своїм голосом. Утім, чеха не потрібно було підганяти. Навіть не дослухавши бекпекера, він уже мчав розмашистим галопом до повороту, закидаючи п’яти ледь не до вух. Не прощаючись, я понісся навздогін за товаришем.

— Скільки звідціля до Куско? — гукнув голландець мені вслід.

— Кілометри три-чотири, — прокричав я через плече у відповідь. — Спускайся вниз у долину вздовж траси. Ми щойно залишили таксі по той бік завалів, але, гадаю, ти здужаєш дійти і своїм ходом — Куско вже близько.

Довгов’язий викрикнув мені щось на прощання, але я вже не чув його, бо летів униз дорогою, метеляючи за спиною рюкзаком.

Нам пощастило: ми застали перуанця на місці. Він стояв, опершись на старезне авто невідомої мені марки з великими старомодними колесами, і з насолодою курив сигарету. Невисокий, чорнявий, коротко підстрижений, з міцними руками і квадратним підборіддям чоловічок справляв приємне враження. Звали перуанця Оскар.

— Я чекав на вас, — незворушно заявив водій, коли ми, захекавшись і впершись долонями в коліна, спинилися перед ним. Я здивовано глипнув на нього, вигнувши дугою брову. — Я знав, що хтось підніматиметься звідти, — Оскар кивнув у бік Куско і всміхнувся. — Добре, що ви не забарилися.

— Нам треба в Ойянтайтамбо, — захекано випалив я.

— Поспішаєте на потяг? — уточнив чоловік; я кивнув, висолопивши язика. — Сімдесят нуебо солів — і поїхали.

Ціна виявилась дуже хорошою. Сімдесят нуебо солів — це значно менше, ніж ми розраховували потратити на таксі з Куско, ще навіть коли не знали про страйк. Я задоволено чмихнув і зиркнув на Яна. Чех підморгнув і поплескав мене по плечі. Життя налагоджувалось.

* * *

Ґрунтова дорога пролягала високо в Андах поміж запаморочливих гірських краєвидів. Нагірні полонини, вкриті килимами жовтої трави, змінювались синьо-чорними горами з білими сніговими шапками на піках, поміж яких зрідка траплялися неглибокі озера з крижаною й прозорою, мов скло, водою. Небо над головою було таким чистим, наче його помили засобом для миття вікон і добряче натерли газеткою. Лиш один раз ми бачили людей — кількох перуанців, які, згорбившись, працювали в полі. Вони невідчепно проводжали наше авто поглядами, певно, розуміючи, що ми наперекір оголошеному страйку пробиваємося до Ойянтайтамбо.

— Коли ваш потяг на Мачу Пікчу? — спитав водій, коли ми віддалилися кілометрів на сорок від Куско.

— За десять до сьомої, - відповів я.

— Так у вас ще багато часу, аміґос! Хочете я покажу вам Морай? — при цих словах шофер витяг звідкілясь потерту карту і передав її нам, показуючи на якусь точку неподалік від Ойянтайтамбо. — Це просто унікальні інкські споруди, і вони зовсім поряд. Ви не пожалкуєте, якщо туди потрапите.

Я глипнув на Яна, мій товариш кивнув, і за кілька кілометрів Оскар звернув ліворуч, забираючись ще вище в гори.

Мушу визнати, перуанець не брехав, коли сказав, що Морай — дійсно винятковий археологічний комплекс. Руїни складаються з кількох велетенських концентричних терас, що рівномірними уступами заглиблюються в землю, створюючи щось на зразок римського амфітеатру. Верхні тераси мають еліптичну форму, нижні створені у формі правильних кіл. Бокові стіни терас складено з каменів, а на самих