Читати книгу - "Печера"

— Старайтеся й далі, — він підняв пальця, мов ілюстрація з повчальної дитячої книжки. — Можливо, незабаром у вас з’явиться більша роль, тільки доведеться дуже багато працювати… Такий наш тяжкий хліб — робота, робота, ще раз робота!..

Дівчинка сяяла. Раманів повчальний палець затерп; він опустив руку, кивнув ощасливленій ним ясочці й рушив по сходах униз.

Як мало треба людині… як мало треба для повного щастя юній дівчинці з масовки. І який він, Раман Кович, похмурий, заклопотаний і старий.

* * *

Відчуття часу вона втратила одразу ж.

Її лікар, доктор Барис, виявився високим сутулим чоловіком з професійно доброзичливою усмішкою. Процедури, що мали відновити Паулин уражений мозок, не вимагали, виявляється, Паулиної співучасті, і тому її на другій же хвилині занурили в напівсон. Відчуття було бридке — Паула ніби плавала в пекучій рідині, намагалась і не могла розплющити очі, їй здавалося, що лікарі хочуть відрізати їй ногу. Обов’язково відрізати ногу, а вона безпорадна й не може їм завадити…

Потім вона знепритомніла по-справжньому. Ще потім отямилася через те, що їй обтирали лице прохолодним і липким, а над головою висіли два напружені, якісь кам’яні обличчя, і в одному зі співрозмовників Паула впізнала доктора Бариса, а другий був їй незнайомий. Обом, здавалося, було наплювати на розпростерту на столі пацієнтку, вони сперечалися, вони зчепилися не на життя, а на смерть, а Паула байдуже дивилася на їхню сутичку. У Бариса смикалася щока, той, другий, так злісно стис губи, що незабаром їх геть не лишилося — тільки чорний проріз рота:

— …якщо він довідається…

— А як по-іншому?! Ці методи… Він хоче чужими руками… і в річку зайти, і штанців не замочити?..

— Результат… ізоморфна форма…

— …синапс… ні, ти подивись!

— …ти перший…

А потім усе раптом закінчилось. Паула перестала відчувати й пам’ятати.

Вона не знала, скільки минуло годин. Вона прокинулася від його присутності.

Розплющила очі — і довгу секунду вірила, що остаточно з’їхала з глузду.

Він сидів коло самого ліжка на табуреті. Паула виразно чула його запах, той, що став не просто знайомим — рідним.

— Тритане…

— Привіт, друзяко.

Через хвилину вона вже тицялась носом у його замшеву безрукавку; ще через хвилину насилу встала з ліжка, і піжама, яка ще недавно сиділа «елегантненько», тепер повисла на ній, мов блазенський балахон.

— Пауло… — вона не розуміла виразу його очей. Наче щось його налякало.

Вона силувано всміхнулася:

— Що? Я облізла, негарна?..

— Ти схудла, — сказав він глухо.

Вона всміхнулася тепер скривджено:

— Нічого… Я багато їстиму й знову погладшаю…

Він дивився без усмішки. Занадто серйозно. Якось незвично дивився, ледь чи не трагічно.

Паула пирхнула:

— Слухай, я маю тебе заспокоювати, чи що? Добре, що ти не втішаєш, як медсестра… Але навіщо на мене дивитися, наче на дохле білченя?

Він притяг її до себе, так, щоб вона не могла бачити його очей. Сховався, подумала Паула. І вперше за тиждень відчула щось схоже на задоволення.

Їй було приємно, що він ТАК за неї переживає. І дуже добре, бо ТАКА реакція не дозволить їй жалітися. Вона не розповідатиме про ці довгі-предовгі дні, мерзенні-премерзенні процедури, вічний фонтан за віконцем, безсоромний унітаз посеред кімнати і двоє всевидючих очей, що дивляться на пацієнтку з-під стелі.

— Тритане… Як думаєш, я вже трошки здоровіша? Ніж була, еге ж?..

— Гадаю, так, — сказав він неуважно, й вона зраділа, бо звичні інтонації нарешті поверталися до нього.

Розставання вийшло парадоксальне.

Уже про все переговоривши, вже попрощавшись, уже розімкнувши руки — вони обнялися знову; спроба розійтися повторювалася тричі, потім Тритан вивільнився, не обертаючись, рушив до дверей, зупинився, опустив голову, думаючи про своє.

— Приходь скоріше, — сказав вона його згорбленій спині.

Він обернувся.

Його смагляве обличчя здавалося тепер білим, як сметана. І очі, зазвичай світлі на темному, дивилися тепер двома темно-зеленими провалами.

— Тритане, — сказала вона злякано.

— Ти… Пауло. Іноді мені здається — я знаю, навіщо жити… А головне — як. Розумієш?

— Ні, — відповіла вона чесно.

Він дивився тепер повз неї — у вікно:

— Якщо коли-небудь… станеться так, що ти подумаєш про мене… погано, згадай, Пауло… як ми з тобою говорили… про брехню. Є одна правда… найголовніша. Хай що станеться… я тебе берегтиму.

— Я вірю, — сказала вона швидко. — Що ти, Тритане…

— Усе буде добре, — сказав він глухо. Не дивлячись на Паулу, повернувся, правою рукою підхопив легкий табурет, лівою віддер зі стола забутий обривок пластиру; через секунду він уже стояв, наче електромонтер, на краєчку табурета й приладнував на безсонне, причаєне під стелею око непроникну білу повіку.

— Тритане?!

— Я не можу без тебе жити, — сказав він крізь зуби. — От яка неприємність, бачиш… Життя занадто коротка й рідкісна штука, щоб…

Він зістрибнув з табурета й перебазувався до об’єктива навпроти; Паула, яка провела в товаристві камер довгий важкий тиждень, здригнулася від незвичного відчуття.

Погляд, що тиснув на неї багато днів і ночей, потьмарився. Наче вирвали голку, що стирчала в потилиці.

— Тритане, ану ж вони…

— Моєї кваліфікації вистачить, щоб поспостерігати тебе ще кілька годин.

— Тритане, ану ж вони зайдуть?!

— Вибачаться і вийдуть, — він мимохідь скинув слухавку з білого телефону коло ліжка.

— Тритане, це ти божевільний, а не я!..

— Точно. Точно, точно… Як ти схудла. Шкіра й кості… Знімай. Знімай, знімай…

Як легко, подумала Паула. Як з цією людиною неймовірно легко, і все, навіть найскладніші речі… як просто. Та навіть якщо весь персонал лікарні… якщо все місто ввалиться зараз у двері, заявиться подивитись, що робить пацієнтка і чому згасли монітори… То й шо?! А якщо люди кохають одне одного, цілком природно, як не соромиться бджола, заповзаючи у квітку, як не соромиться трава, пробиваючись крізь каміння… То й що?..

Ніхто не прийшов. Імовірно, Тританові відвідини було піднесено до рангу відновлювальної процедури.

Розділ шостий

Півдня й півночі він сидів над аркушем паперу, що поступово втрачав свою білість. Він виписував у стовпчик імена всіх акторів театру, він похапцем замальовував картини, що випливали з підсвідомості; вранці, коли подзвонив пан Мирель з телебачення, Раман перебував у стані ситої щасливої сомнамбули.

— Доброго ранку, пане Кович… Як вам сподобалась передача?

Хтось комусь щось передав, подумав Раман здивовано. Передача…

Пан Мирель чекав відповіді; Раман гмикнув, кашлянув, перепитав:

— Га?

— Передача, — пан Мирель намагався говорити чіткіше й голосніше. — Учора, о дев’ятнадцятій нуль-нуль… Ви ж дивилися?

От собака, подумав Раман добродушно. «Раман Кович: образ сучасного режисера»…

— Дуже добре, — сказав він, дивуючись власній забудькуватості. — Ви знаєте, цілком, цілком… Органічно.

— Я радий, що