Читати книгу - "Печера"

Поява в залі художнього керівника не минула непомітно; поки Дін утовкмачував щось головному героєві, зграйка масовочних дівчаток потихеньку перемістилася з глибини сцени до самого її краю. Селянки, юні й довгоногі, навіть тупцювати на місці ухитрялися зграбно; Кович ловив на собі ніби випадкові, ніби побіжні, та через це не менш кокетливі погляди.

Кравецький цех спізнювався з костюмами; Раман нудним голосом пояснив завідувачу постановочної частини, що станеться, якщо до наступного вівторка не буде нарешті закуплено й змонтовано селянські літаючі будиночки. Художник, який теж був тут, з піною на губах доводив комусь, що грубі макети не годяться, і готові собачі будки, які продає товариство тваринників, не годяться так само; кожен будиночок має бути органічний і обжитий, мюзикл, звісно, мюзиклом, але груба бутафорія здатна вбити будь-який задум… Раман нацькував художника на завідувача постановочної і зі спокійною душею піднявся в кабінет.

Томик Вічного Драматурга лежав у внутрішній кишені піджака. Вже кілька днів Раман відчував забобонний страх при думці, що книжка може загубитися — вона талісман, ця книжка… З кожним днем він щасливішав. Його задум зріє, мов яблуко; Раман розуміє, що плід росте трохи отруйний, але йому ані крихти не страшно. Азарт, радість, свист вітру у вухах…

Сьогодні четвер, отже, сьогодні вийде в ефір передача, створена паном Мирелем-Розганяєм за активної участі такої собі Паули Німробець. Знаменний день.

— Алло, студія художніх програм? Четвертий канал? Можна Німробець?..

Здається, на тому кінці дроту чхнули. У всякому разі, видали дивний здавлений звук.

— Алло, — повторив він нетерпляче. — Німробець є чи нема?

— Ви знаєте, — зляканий жіночий голос, на думку спадає слово «курка». — Ви знаєте, тут така річ. Її немає.

— Коли вона буде?

Знову пауза.

— Ви знаєте… невідомо.

Нові новини.

— Вона що, звільнилася? — запитав він глузливо, йому навіть здалося, що це вдалий жарт.

Пауза… Напрочуд загальмована дамочка сидить сьогодні на телефоні в пана Розганяя.

— Ви знаєте…

— Не знаю! Коли можна передзвонити?..

Пауза.

— Ви знаєте… Вона занедужала.

То чого зразу не сказала?!

Не прощаючись, він поклав слухавку. По пам’яті набрав домашній номер Німробець; «алло», сказала жінка зі схожим на Паулин, але значно владнішим голосом. Сестра.

— Будьте ласкаві, покличте Паулу.

Пауза.

Вони що, змовились?!

— А хто її питає?

У Паулиної сестри була звичка ставити непотрібні питання.

— Це Раман Кович, — сказав він утомлено.

— На жаль, Паула хвора, — сказала ця жінка сухим і водночас жалісним голосом.

— Вона що, не може взяти слухавку?

— Вона в лікарні, — цього разу в голосі співбесідниці промайнув докір.

Тепер затнувся Раман. І йому чомусь одразу привиділась примара сірої машини, яка вилітає з-за рогу. Її збили?!

— Що з нею?

— Вона хвора, — повторила жінка строго.

— Та що в неї, хай йому грець, за хвороба?!

Пауза. Жінка про щось міркує. Треба сказати, довго.

— Ви — пан режисер Кович?

— Так, — запевнив він так лагідно, як тільки міг.

— У Паули гострий розлад психіки. Лікар каже, що останнім часом серед молоді… на жаль, досить часто.

— У Паули гострий розлад психіки?!

— На жаль…

Раманові здалося, що він бачить, як жінка на тому кінці дроту міцно стискає губи. Їй самій важко й гірко, а тут ще набридають своїми питаннями позбавлені такту режисери…

— У ЯКІЙ вона лікарні?

Пауза.

— У клініці… при центрі психологічної реабілітації.

Так.

— Дякую… У вас є телефон її лікаря?

Співрозмовниця знову стисла губи. Напевно.

— На жаль… Розумієте, це доволі інтимне питання. Передзвоніть через кілька днів — можливо, я зумію сказати вам що-небудь нове…

— Телефон лікаря у вас є чи нема?!

— Є, — відповіла дама з гідністю. — Але я, даруйте, найближча Паулина родичка… А ви, на жаль…

Раман хотів кинути слухавку, проте стримався. Можливо, добрі стосунки з цією жінкою йому ще знадобляться.

Наступні п’ять хвилин пішли в нього на безглузде розглядання стільниці; думка, що Паула занедужала, чомусь не вкладалася в рамки здорового глузду. Тобто жодних раціональних пояснень своїм сумнівам Раман не знаходив, але інтуїція — а він звик довіряти інтуїції — жовчно сміялась у відповідь на заяву про Паулину хворобу.

Чи?..

Сіра машина — от що крутиться на краю свідомості і не дає спокою. Сіра машина, що кинулась на Паулу з-за рогу… Усі її страхи, повішеники на ліхтарних стовпах, уся ця чортівня…

Зазирнула з якимось проханням секретарка — він суворим голосом звелів їй звернутися пізніше. Подзвонили з Відділу мистецтв при Раді, запросили на нараду — Раман пообіцяв з’явитися, наперед знаючи, що нікуди не піде. Тим більше що у Відділі мистецтв він не знайде жодної потрібної в такій ситуації людини…

Добре, що його зв’язки не обмежуються Відділом мистецтв.

Вивудивши з шухляди пошарпаний нотатник, він якийсь час міркував, сортуючи імена й телефони, які до них додавалися; потім набрав один, не найкоротший, проте й не особливо довгий.

— А-а-а, Раман? Як справи, потрібна допомога?

Власник цього життєрадісного голосу був наділений достатньою владою, щоб дозволити собі повну зневагу до норм етикету.

— Я хотів би знати номер телефону, — сказав Раман без передмов, — однієї людини з центру психологічної реабілітації. Такого собі хлопця, звати якого Тритан Тодін.

— Гм, — здивовано сказала слухавка. — Цей хлопець, між іншим, співкоординатор Пізнавальної глави.

Кович аж свиснув:

— Років сорока, чорнявий, з таким голосом, як бас-труба?

— Це він.

— Я дуже хочу йому подзвонити. Запросити, як то кажуть, на прем’єру.

— Гм, — поміркувала трубка. — Тоді, мабуть, і мене запроси… Що ж. Записуй…

Телефонних номерів було штук десять. Половина з них не відповідала, половина п’ятьма різними голосами повідомила, що з паном Тодіном зараз зв’язатися неможливо.

— Це Раман Кович, — повторив він п’ять разів з наполегливістю, вартою кращого застосування. — Будьте ласкаві, перекажіть панові Тодіну, що з ним хотів говорити режисер Раман Кович…

Усі п’ять приємних голосів чудово знали, хто такий Раман, і запевняли, що зроблять усе можливе, щоб і пан Тодін довідався про його дзвінок.

Наразі це було все, що Раман міг удіяти.

За вічно відчиненими вікнами кабінету весна змінювала літо; томик п’єс Вічного Драматурга Скроя, що зручно влаштувався у внутрішній кишені піджака, пропалював Раманові бік. Треба їхати додому, треба взяти чистий папір і олівець, треба зосередитись, прикинути, розписати…

На сходовому майданчику курила дівчинка з масовки. Побачила Рамана, всміхнулася двічі — перший раз скромно, другий раз кокетливо. Миле, чисте обличчя, тонкі довгі ніжки, розсипчасті кучері, цілковита радість життя — дурненька, зате яка натхненна…

— Ви вранці непогано працювали, — сказав він, затримавши крок.

Дівчинка почервоніла й кліпнула віями:

— Я