Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

Атож, подумав я, тепер ти пишеш такі оповідання, яких не розуміють. Це річ майже певна. А ще певніше те, що на них немає попиту. Та колись їх зрозуміють, як ото трапляється з картинами. Потрібен тільки час та ще віра в себе.

Коли доводиться заощаджувати на їжі, треба міцно тримати себе в руках, щоб менше про неї думати. Голод — суворий учитель, він добре дисциплінує. І поки читачі цього не розуміють, ти попереду них. Еге ж, подумав я, аж так далеко попереду, що не маєш змоги щодня обідати. Незле було б, якби вони трохи наздогнали тебе.

Я знав, що повинен написати роман. Але це здавалося нездійсненним, поки я на превелику силу збивав абзаци, які були згустками того, з чого складаються романи. Мені треба було переходити до довших оповідань, наче бігунові, що тренується на довгій дистанції. Коли я писав свій перший роман, той, що був у валізі, вкраденій на Ліонському вокзалі, з мене ще не вивітрилась юнацька лірична легковажність, така ж скороминуща й оманлива, як і сама юність. Тепер я розумів: мабуть, вийшло справді на краще, що той роман пропав, — але розумів і те, що повинен написати новий. Одначе вирішив не братися до нього, аж поки не відчую в цьому нагальної потреби. Нехай мене чорти візьмуть, якщо я напишу роман тільки задля того, щоб напхати шлунок. От коли вже я не зможу не писати його, тоді інша річ, тоді мені просто нічого іншого не залишиться. А поки що напишу довге оповідання про щось таке, що досконально знаю.

На той час я вже розплатився, вийшов від Ліппа і, повернувши праворуч, перетнув вулицю Ренн, щоб не зайти в «Дві мавпи» на каву, а тоді вулицею Бонапарта — найкоротшою дорогою — подався додому.

Що ж із того, про що я ще не писав, я знаю досконально? Що я знаю по-справжньому і що мені найбільше до душі? Ніякого вибору я не мав. Єдине, що я міг обирати, — це вулиці, Щоб найшвидше дістатися туди, де можна працювати. Вулицею Бонапарта я дійшов до вулиці Гінеме, вийшов нею на Асса й, нарешті, попростував по Нотр-Дам-де-Шан до «Клозері-де-Ліла».

Я сів у кутку, так що надвечірнє сонце падало через моє плече, і, розгорнувши записник, почав писати. Офіціант приніс мені café crème, і, коли кава трохи охолола, я випив половину, а решту відсунув убік і знову взявся писати. Коли я спинився, мені не хотілось розлучатися з річкою, де я бачив на глибині велику форель і де бистра вода нуртувала, вдаряючи в палі мосту. То було оповідання про повернення з війни, хоч про війну в ньому не згадувалось ані словом.

Але ж річка й завтра вранці ніде не дінеться, і я неодмінно змалюю її і всю околицю, і все, що має там статися. Часу попереду багато, і я писатиму щодня. А все інше нічого не важить. У мене в кишені лежать гроші, які я одержав з Німеччини, отже, нема чим сушити собі голову. А коли ці гроші скінчаться, будуть якісь інші.

Усе, що мені тепер потрібне, — це зберегти ясні думки до ранку, коли я знов сяду до роботи.

Форд Медокс Форд і учень диявола

Коли ми мешкали над тартаком на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, 113, «Клозері-де-Ліла» було найближчим до нас добрим кафе — і одним з найкращих кафе в Парижі. Взимку в приміщенні було тепло, а навесні й восени приємно було сидіти надворі за маленьким столиком у затінку дерев коло статуї маршала Нея чи за одним із звичайних квадратних столів, розташованих під великими тентами вздовж бульвару. Двоє з тамтешніх офіціантів дуже добре ставились до нас. Завсідники кафе «Дю-Дом» і «Ротонда» ніколи не ходили до «Ліла». Тут у них не було знайомих, і ніхто не витріщав би на них очі, якби вони прийшли. За тих часів багато хто ходив до кафе на розі бульварів Монпарнас і Распай, щоб показати себе на людях, і в певному розумінні ці кафе були тим, чим сьогодні є колонки газетної світської хроніки — такими собі щоденними замінниками безсмертя.

Колись у «Клозері-де-Ліла» більш-менш регулярно збиралися поети, й останнім визначним із них був Поль Фор, якого я так і не читав. Єдиний поет, якого я там побачив, був Блез Сандрар з розтовченим обличчям боксера й пришпиленим до плеча порожнім рукавом; своєю вцілілою рукою він вправно скручував цигарки. З ним приємно було розмовляти, доки він не напився, але й тоді слухати його брехню було цікавіше, ніж правдиві оповіді багатьох інших людей. Блез Сандрар був єдиним поетом, що навідувався тоді до «Ліла», але я бачив його там лише один раз. Переважали ж серед завсідників літні бородані в приношених костюмах (вони приходили туди з дружинами чи коханками), хто з вузенькою червоною стрічкою Почесного легіону в петельці, а хто без неї. Нам приємно було вважати їх ученими — savants, — і вони сиділи за своїми аперитивами майже так само довго, як чоловіки у ще більш приношених костюмах, які зі своїми дружинами чи коханками пили calé crème і носили в петельці бузкові академічні стрічки, що не мали ніякого відношення до Французької Академії і свідчили, на нашу думку, що це університетські викладачі.

Завдяки цим відвідувачам у кафе панував затишок: вони цікавилися тільки одне одним, своїми аперитивами, чи кавою, чи вином, а також газетами й журналами на дерев'яних жердинках, і ніхто тут не виставляв себе на привселюдний огляд.

Приходили до «Ліла» й жителі кварталу, і в декотрих у петельці була стрічка Воєнного хреста, а в інших ще й жовто-зелена стрічка Воєнної медалі, і я дивився, як вправно вони обходяться без втрачених кінцівок, і оцінював якість їхніх штучних очей і міру майстерності хірургів, що відновлювали їхні обличчя. Шкіра добряче полатаного обличчя завжди набуває особливого, майже райдужного блиску — так поблискує добре утерта лижня, і цих відвідувачів ми поважали більше, ніж savants чи викладачів, хоч останні,