Читати книгу - "АМтм"

Чекати довше не мало сенсу. Я взяв Коку за руку й повів у її купе.

Чекати довше не мало сенсу. Ми лише похапцем обійнялися.

Чекати довше було просто неможливо. Ми роздягнулися миттєво (причому я примудрився залишитися в самій портупеї і, певно, виглядав, як один із ренесансних херувимів, яким тогочасні живописці геть утилітарно прилаштовували крила шкіряними ременями, та я не мав ніяких крил, зате у мене була цілком пристойна альтернатива, що нею я і скористався, обернувши Коку обличчям до вікна й дозволивши спертися на столик, а крім альтернативи я ще мав пару вправних рук, яких було явно замало на всі жіночі принади, та найдорогоціннішими заопікуватися все ж вдалося, і наше легке погойдування, набираючи сили й амплітуди, якось непомітно увійшло в ритм із метлянням роздовбаного вагону, що тепер уже прямо асоціювалося із надсадним підскакуванням старої шльондри, а отже вимальовувався, бодай провізорично, груповий секс: я, Кока, метафорична курва, оперезаний ременями херувим, цісарсько-королівський вагон — ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся… — і стрімко злилися, і кохалися швидко, скоро, хутко, красно, бистро, часто, прудко, шпарко, гінко, щодуху, галопом, невпинно, притьма, прожогом, чимдуж, сторчголов, швидкома, навзаводи, бігцем, ґвалтовно, жваво, енергійно, живо, юродиво, дико, серйозно, сердечно, драстично, фантастично, маніакально, знуджено, вимушено, колоквіально, скептично, механічно, ніжно, сніжно, свіжо, байдуже, але, мій любий друже, я скінчив швидко дуже, надто швидко, непростимо швидко — чи то був так заведений попередніми пестощами, чи то трава із алкоголем так подіяли, а чи то бахкання лимонадних корків, що зненацька почулося, увімкнуло в моїх отруєних спермою мізках рагульський лозунг «Кінчити на сам Новий рік у нуль годин — це круто, це круто, це так круто, що просто кінець…»

Не знаю.

Але я кінчив.

І сказав: «Fuck».

«Перестань, — сказала Кока. — Ти що, маленький?»

Помовчали.

«Палит', - сказав я. — Після ґанджі завжди…

«Сушняк конкретний», — сказала Кока.

Помовчали.

«Хочеш води?» — сказала Кока.

«Яке твоє справжнє ім'я?» — сказав я.

Помовчали.

«Кока, — сказала Кока. — Хоча в інших культурах у мене тисячі імен: Евка, Ґанеша, Синкопа…

«Досить», — сказав я.

У двері загупали. Кока відчинила.

В дверях стояв кореспондент, розкуйовджений, перекошений, з метеликом, який тепер нагадував радше ентомологічний експонат, аніж деталь гардеробу, та розіпнутою ширінкою.

— Блядь! — сказав він. — Самі то в темряві любитеся, а ми що, не люди? Вимкніть же світло!

Можливо, це був саме той момент, коли треба бити чолом у перенісся і казати «Пашол вон», та я лиш витиснув із себе «Добре, іди спи». Якось нечасто вдається мені скористатися непоганим знанням іноземного кіно.

Однак кореспондента, здається, круто висадило на ізмєну, і прийшов він зовсім не за світлом, чи то пак темрявою, бо раптом почав оповідати вже знайому нам історію, але оповідати слово в слово з усіма зворотами, особливостями пунктуації і стилістики, на які сподобився годину тому:

— От шкода, що зараз темно і у вікні можна побачити лише власне відображення, немов би це закіптюжене скло було якимось незримим бар'єром, яким Бог превентивно відгородив нас від споконвічного мороку зовнішньої ночі, бо ми власне проїжджаємо славною місциною, де нещодавно трапилася макабрична історія з тих, що завше трапляються, коли людина самонадіяно переконає себе, ніби промисел, який, подібно Духу, віє там, де хоче, супроводжує її повсюди, оскільки повинен віяти саме там, де вона в цю мить перебуває, забуваючи, що окрім зовнішнього мороку існує наша внутрішня пітьма, і навіть, якщо засяє в небі тисяча сонць, то й найближчого закапелку нашої душі не освітить, бо крізь закіптюжене скло наших зіниць…

— Старий, у тебе, канєха, невдовбенний прихід і все таке, ми раді за тебе — якомога нейтральніше сказав я, — але, не повіриш, ми цю тєлєгу вже чули. Або розказуй щось нове, або справді вали спати.

Проте зупинити кореспондента, звичайно, не вдалося.

Щоправда, цього разу історія про реабілітаційний центр для астеніків перетворилася на репортаж про концтабір для лунатиків-буддистів, яких спеціальна комісія виловлювала з лав призовників, здійснюючи контрольні рейди нічними казармами. Буддистами лунатики були лише вночі під час сну, однак командування вирішило, що й це достатня загроза для боєздатності.

Чого тільки не наслухалися й не надивилися члени комісії під частих рейдів!

Яких тільки мантр не бурмотілося крізь сон!

Яких лише асан не прибиралося в сомнамбулічному розпруженні!

А які запаморочливі левітації були!

А яке незвикле світіння в темряві!

А прижиттєві аватари!

А виходи в астрал!

Однак найважче виявилося виловити їхнього ватажка, їхнього далай, блядь, ламу (так висловився кореспондент, не певен, чи я правильно записав з його слів — може, повинно бути «далай-блядь-лама»?). Найдивовижніше, що ним і справді виявилася жінка, а вирахували її випадково: в нападі лунатизму вона віддавалася всім без розбору воякам, і навіть примудрялася при цьому щоразу отримувати потрійний оргазм, та якось раз, розбуджена зненацька під час групового зґвалтування, виголосила з переляку таке просте закляття, що дві чоти стали пожиттєвими імпотентами, а голова комісії помер на місці від гострої форми вуаєризму.

Лунатиків вирішено було ізолювати.

Спеціально для них побудували серед поля концтабір, закамуфльований під річковий вокзал — таким чином будова виконувала подвійну функцію: збиті з пантелику ворожі шпигуни безуспішно шукали замасковане русло, що ним, евентуально, могла б здійснюватися мобілізаційна навігація.

Говорилося також про підземну ріку, яка через систему колодязів і шахт мала виходи на стратегічно важливі об'єкти.

Висувалися версії про секретне водосховище, з якого в потрібний момент рине паводком потік, вимиваючи сипкі піщані пласти і укладаючи таким чином передбачене штабними стратегами річище.

Найпросунутіші з аналітиків говорили про ментальну ріку, що витворюється груповим сомнамбулічним досвідом і використовується як альтернативний канал передачі інформації.

В кожному разі було вирішено заслати в табір спеціально підготованого резидента, який під видом лунатика-прозеліта проник би у святая святих клятих буддистів і вивідав би всі їхні таємниці.

Агент був унікальним у своїй справі: шпигун-самоук, нишпорка-харизмат, він завжди працював наодинці, його даних не було в жодній картотеці, він практично не існував як формально сущий, але — де-юре-фантом — досьогодні не завалив