Читати книгу - "Щоденник Лоли"

Ната вихваляється тим, що в неї тепер є хлопець. Назар! Знайшла ким хвалитися! Ще б із Андрюхою замутила! Не знаю, хто з них більший лузер.

Дружать тепер проти мене. У їдалці сіли окремо. Показово ігнорять. Не здивуюся, якщо вони тепер мені й у стаканчик плюватимуть, як тоді, коли всі домовилися ігнорити Христю.

Ще й Тоха при всіх запросив Аську в кіно. Явно ж, щоб насолити мені! Я так і сказала дівчатам… А вони наїхали на мене, що я спеціально хлопців перед ними називаю придурками, щоб усі тільки на мене западали.

Асі Тоха й справді подобається. Теж мені новина! Та я давно підозрювала… Але ж тебе, подружко, попереджала, що він тобі не пара… Тепер страждатимеш, бо він за мною сохне.

Ната дурепа. Носиться зі своїм Назаром, наче він кохання всього її життя. А ще кілька тижнів тому при всіх її з гівном змішував! Із ким я дружу! Чого вони не думають головою?! От Ната наче й розумна дівчина. Відмінниця. Підходить на перерві й каже, що хоче Назарові на ДН подарувати СЕБЕ. Ну, типу я маю зрозуміти, бо в мене з Пашею вже «все було». Більшу дурість важко й уявити! Звісно, я їй так і сказала. Хіба не так прийнято в подруг? Бути чесними одна з одною, бла-бла-бла. Іще сказала, що в нас із Пашею нічого «такого» і близько не було. Щоб не патякали за моєю спиною.

Задовбала ця школа. Таке враження, наче тут я вічно мушу грати якусь роль. Перед учителями, фоловерами, дів­чатами, Пашею, тепер іще й Тохою. А вдома — іншу роль. Але блін, так хочеться щось змінити, тільки поки що не вирішила, що саме.

Пізніше.

Паша почув, як я дзвонила лікарці. Підійшов і традиційно ввімкнув режим «лицаря на білому коні»: «Я зав­жди тобі готовий допомогти!», «Ти можеш зі мною поділитися…» Ага, зараз. Уже розбіглася. Щоб ти потім своїй новій подружці розпатякав і ви разом посміялися? Дякую, не треба. Сама розберуся. Два роки як підробляю мамин підпис, і тепер упораюся.

Ввечері.

Лікарка сказала, що в мене третій тиждень... Хотіла спершу мене помучити: де мама? Типу вона без батьків не має права мене дивитися, бо мені ще немає шістнадцяти. Але я вже маю величезний досвід у тому, як заговорювати дорослим зуби. Записку від «мами» на стіл — і вуаля! Лікарка, щоправда, підозріло на мене покосилася. Сказала, що цього разу прийме, щоб чергу не затримувати. Але наступного разу щоб я без дорослих не приходила, бла-бла-бла.

Коротше, точно вагітність підтвердять тільки аналізи, але 90%, що це правда. Ну, але ж є інші 10%? Чекати — найважче… Триматиму кулаки, щоб лікарка помилялася… Я не можу бути вагітна. Мені всього п’ятнадцять! Не можу…

Мабуть, по моєму обличчю було видно, що я дуже сподіваюся на те, що все якось розрулиться... Бо лікарка так суворо попередила: треба себе берегти, не піднімати важкого — це ДУЖЕ небезпечно. Залякувала, що я можу померти.

У голові гуде: «На твоєму терміні може трапитися ВСЕ. Кровотеча, викидень...»

Капець, як відігнати ці думки?!!

Лікарка заборонила алкоголь і спорт. А як же нормативи? Я ж не відкручуся… Не скажу ж фізруку, що вагітна! І до Олі по довідку не піду… Попалася! Та й у Назара днюха… Усі підуть, точно буде алкоголь… А дівчата й так думають, що я вагітна… Може, нікуди не йти? Прогуляти школу? Не діждуться. Піду спеціально, щоб усі бачили, що я не страждаю за Пашею.

Я спитала про аборт.

Треба було бачити, як лікарка на мене глянула! Наче вона мені мама чи вчилка. От не треба мене засуджувати! Я витримала погляд. Не вперше. Лікарка сказала, що найбезпечніший аборт — хімічний. І що в мене є тиждень, щоб вирішити, чи буду я його робити. Про батьків запитувала. Звісно, всі звикли, що в цьому світі за п’ятнадцятирічних усе вирішують батьки. Але я сама все за себе вирішую. Хіба не це називається — бути дорослою? Га, Олександре Ігоровичу?

Але де взяти грошей?!

Щоранку прокидаюся з надією, що все це — страшний сон.

Чекаю місячних. А раптом це все була помилка? Ну, буває ж так, я читала. Тоді матиму нову тему для блогу. Розкажу про те, як я пережила свою фейкову вагітність. Уявляю, скільки буде коментів… Ха-ха. Розмріялася.

Знову на Вадика накричала… Він наче мене випробовує. Вирішив включити режим вередливої шестирічки, щоб я не розслаблялася. Звісно, я потім вибачилася… Хіба малий винен, що в мене в житті величезна дупа? Тобто дупа в мене поки що така, як і була, але ж усі вагітні страшно товстішають!

Пізніше.

Лікарка сказала, що це 100% вагітність. Цього разу я мусила викручуватися тим, що мама зі мною не змогла прийти, бо раптово захворіла Єва. Маленька брехня — не страшно.

Ну от — моя надія згасла. Не знаю тепер, що робити. Збирати гроші на аборт.

Так усе навалилося... Хочеться скрутитися калачиком і нічого не вирішувати. Щоб за мене вирішив хтось інший. Якби тільки мама була поруч… Але ж чудес не буває… І тато… не повернеться. Усе життя я жила мріями, що він забере мене до себе. А тепер… наче хтось показав мені правду. Нічого не зміниться. Усе буде тільки гірше. Нарешті зрозуміла, чого мене так бісить Ніка… Бо в неї є і мама, і тато крутий… А вона… вона їм щоразу влаштовує істерики… Яка ж вона дурепа!

Школу прогуляла. Думала вже не повертатися — все одно після уроків усі здаватимуть нормативи, а мені не можна. Хотіла погуляти на майданчику за школою, але в голову почало лізти всяке дурне. Ноги самі принесли у школу. У коридорі напоролася на Дарину. Вона мене точно ненавидить! Навис­ла, примусила йти у спортзал і здавати ті довбані нормативи… Яка ж вона все-таки мегера! Добре, що Ігор Сергійович поставив замість себе Катерину Анатоліївну. Хоч вона й Мати Тереза, але не така сволота, як ця Дарина.

Пізніше.

Займалася з усіх сил, щоб не думати. Лише тоді попускало. Припиняла злитися. Припиняла думати. Так добре. Дихати важко. Живіт тягне. Дарма. Ще кілька підходів — і стане легше.

Не знаю, чи в мене на лобі написано, що я вагітна? Чого всі раптом прийшли мене жаліти? Лоло, перестань! Лоло, тобі ж погано! Припини! Навіть Олю позвали… Усі такі стурбовані. А як чмирити при