Читати книгу - "Шалена"

Гладжу його по рожевій щічці.

– Милесенький.

Мене накриває хвилею материнської любові. Я й досі не можу повірити, що він мій. Я завжди хотіла дитину від Амброджо. Вісім довгих років я мріяла про цю мить! І тепер – от він. Мій власний син. Не можу відігнати відчуття того, що так і мало бути. Я нахиляюся над візочком і роблю спільне селфі, притиснувшись до Ерні. Публікую його на сторінці Елізабет у «Фейсбуці». «Ми з моїм прекрасним хлопчиком!» Я штовхаю візочок по стежині на доріжку.

Сьогодні чудовий день. Я вдягаю окуляри Бет, щоб захиститися від сліпучого сонця, потім закриваю капюшон візочка, щоб захистити Ернесто. Бачите, я хороша мама. Не хочу, щоб в нього були сонячні опіки. Я навіть набрала проточної води в дитячу пляшечку (якщо йому захочеться пити), а на перекус прихопила на кухні цукерки з бельгійського шоколаду (якщо він їх не захоче, з’їм сама). Чорт, я забула сонцезахисний крем! І підгузки! І вологі серветки! І запасний одяг! І ведмедика. Але все гаразд. Ми недовго. Я впевнена, з ним нічого не станеться. Я добре дбатиму про своє маля. Відвезу його в «Діснейворлд». Запишу в Ітонський коледж. Уроки скрипки. Крикет. Лакей. Кінь. Усе, чого в мене не було. Я зіпсую його, розбещу його без міри. Він буде радий, що я його мама.

Коліщата візочка шурхотять вниз пагорбом. Мені хочеться стрибати. Ерні співає щось нерозбірливе. Можливо, це «Бе-бе, баранчик», але гроші я б на це не поставила. Коли підросте, відведу його на вокал. Можливо, він стане відомим оперним співаком. Отримає головну партію в «Набукко». Новий молодший і стрункіший паваротті. Він же наполовину італієць, врешті-решт. А його батько – красунчик.

Я глибоко вдихаю. Ах, хрустке чисте повітря, запах лимонів. Ні, я більше ніколи не хочу повертатися в Лондон. Вихлопні гази, сміттєві урни, собаче лайно, бруд. Нащо мені їхати, коли в мене є все це? Я могла б стати найщасливішою на світі. Гаманець Бет (від «Малберрі», м’який, наче персик) лежить у моїй сумочці (сумочці Бет) і розривається по швах: 713 євро 50 центів (я порахувала) й три блискучі кредитки. Мене трохи хвилює те, що я не знаю її пін-коду. Але вирішуватиму проблеми поступово.

Ми завертаємо за ріг і йдемо вузькою звивистою вулицею повз старовинні будівлі, пофарбовані в пастельний рожевий колір, цегла яких почала кришитись. Дерева рясно всіяні квітами разюче глибокого фіолетового кольору. Мармурова церква зі скульптурами янголят. Ідеальний краєвид з поштівки. Вдалині – Етна, облямована пальмами. За вулканом – бірюзове море. Запах франжипанів. Пташиний спів. Це місце – довбаний рай.

Ми знову звертаємо за ріг на Віа Умберто. Ні, ось де рай: Едем шопоголіка. Ряд магазинів простягається аж до обрію: дизайнерські крамнички, маленькі бутіки, арт-галереї, ресторани, бари. На милих поцяткованих парасольками терасах сидять красиві люди і спостерігають, як інші красиві люди проходять повз них за ручку. Це бездоганне місце для медового місяця. Я чую, як вони гомонять мелодійною італійською, видихають дим у натовп гарно вдягнених людей. Я вдихаю їхній вживаний нікотин і всміхаюсь. Ах, оце так життя.

За кафе розташовано банкомат. Я беру першу картку Бет. Вставляю у вузенький отвір і тицяю по монітору. Спробую той самий пін-код, що й на телефоні. Якщо я добре знала свою сестру, їй було б ліньки запам’ятовувати більше одного пароля. Що там було? «Спайс ґьорлз», «Хочеш бути». 1-9-9-6. SCORRETTO[83] – блимає червоний напис на чорному. Грізне «бі-піііп». Автомат випльовує картку, я кидаю її на дно сумочки Бет і пробую наступну. 1-9-9-6. SCORRETTO. Нє-а. Ще один грізний гудок. Автомат випльовує картку. Чорт. Хоч би ця остання спрацювала. Я витягаю останню картку тремтливими пальцями. Вона шикарна, блискуча, зі спокусливими срібними літерами: «Сеньйора Елізабет Карузо». Платінум. Преміум. Якщо з цією не вийде, мені кінець… 1-9-9-6. Ура! Я знала! Перевіряю баланс Бет і майже непритомнію. Лише на цьому рахунку в неї 220 000 євро. Я знімаю 500 євро, просто тому що можу. Банкноти шурхотять, і я беру товстеньку пачку гладеньких хрустких папірців. Вони виглядають запаморочливо. Пахнуть ніби щойно надруковані. Я ледве стримуюся, щоб не прикласти їх до щоки. Ледве стримуюся, щоб їх не облизати. Я відкриваю гаманець і запихаю їх туди. Тепер він такий товстий, що не закривається. Я дістаю кредитку Бет і цілую її.

Раптом переді мною постає дилема: чи я хочу всістися за вкритим накрохмаленою скатертиною столом, замовити «Просекко» й тарілочку зелених оливок, чи я хочу на шопінг? Вибір, вибір… Що скажеш, малюку Ерні? Вуличний художник сидить, виставивши на продаж свої роботи – портрети акторів, співаків, політиків. Написані вельми пристойно, він дуже талановитий. Схожість феноменальна, майже фотографічна. Легко впізнати, кого мали на увазі. Ось Ніколь Кідман і Ґвінет Пелтроу, Ченнінґ Тейтум і Том Круз. Зачекайте хвилиночку. Ченнінґ Тейтум? Однозначно йду на шопінґ!

– Ciao.

– Ciao. – Чоловік підводить на мене очі.

– Скільки за картину Ченнінґа Тейтума?

– Venti euro.

– Скільки це? Двадцять?

– Так. Двадцять.

– Стільки я не заплачу. Це забагато. Дам вам десять.

– Ні, вона коштує двадцять.

– Гаразд. Одинадцять. Це моє останнє слово.

– Ні, двадцять – це двадцять.

– Ну, гаразд. Дванадцять. Погоджуйтесь, а то не куплю.

– Ні.

– Тринадцять.

– Ні.

– Чотирнадцять.

– Ні. Mamma mia!

– Тоді п’ятнадцять? Останнє слово.

– Venti euro! Двадцять! Двадцять!

– Добре. Дам вам шістнадцять. Ані цента більше. Й мені потрібна подарункова обгортка.

Ну то й що, що вона для мене.

– Ні. Це неможливо.

– Сімнадцять?

– Ні.

– Вісімнадцять?

– Ні.

Трясця твоїй матері.

Треба було просто хапати картину й бігти, але візочок не дозволяє набрати потрібний темп.

– Гаразд! Усе! Вона мені й задурно не потрібна. Дивіться. Я йду.

Я розвертаюся та йду вулицею, штовхаючи візочок на запаморочливій швидкості. Художник і оком і не змигує. Він робить ковток світлого пива з пляшки та дивиться в інший бік.

Вжуууууух! Я лечу вулицею в протилежний бік, підбігаю до нього.

– ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ЄВРО! ГОДИТЬСЯ? Домовилися?

Чоловік дивиться на мене й супиться.

– Двадцять євро за картину.

Міцний горішок. Він не поступиться.

Я дивлюся на портрет Ченнінґа Тейтума – його вродливе обличчя, очі, як в іграшкового цуцика. Мені дуже не вистачає мого постера. Мені потрібна заміна, і думаю, це вона.

– Гаразд. Добре. Дев’ятнадцять євро п’ятдесят центів. Як щодо цього? Прекрасна ціна.

Чоловік встає й потискає мені руку.

ТАК! Я знала, що він нарешті розколеться. Алві: один. Вуличний художник: нуль.

– Bene, bene. Finalmente