Читати книгу - "Шалена"

Він дістає картину. Я знаходжу двадцятку в сумочці Бет.

– О, у вас буде решта з двадцятки?

– Решти немає. Пробачте. Mi dispiace.

Він знизує плечима й показує на скручені банкноти в жерстянці. Срібла там не видно. В нього немає монеток.

Я жбурляю двадцятку йому в обличчя й хапаю картину. Краєчок надривається.

– Добре, чудово. Грець із ним. До дідька. Ось, тримайте. Забирайте все!

– Arrivederci, signorina, – кричить він мені навздогін. Я запихаю Ченнінґа у візочок до малого.

На почесному місці у вітрині стоїть сумочка з крокодилячої шкіри. Поруч, на імітації коринфського постаменту, лежить такий самий пасок і клатч. «Емпоріо Армані». Неймовірно сексуально. Я вже її хочу. Піду приміряю. Крамниця називається «Маріанна».

Підкочую візочок до дверей. Хочу купити собі щось особливе. Бачить Бог, я на це заслуговую. Після всього, через що я пройшла. Після всього, що я зробила. Я не хочу все життя носити старий одяг Бет. Я хочу свій гардероб. Щось нове. Унікальне. Мені потрібне вбрання для побачень з Амброджо, для його пристраснішої, кращої, сексуальнішої дружини. Можливо, він знову поведе мене до ресторану? Чи, ймовірно, він знає інші місця, може, нічний клуб чи милий барчик на березі моря? Я вже бачу, як впливаю туди в сукні до підлоги: ядучий зелений, призахідний помаранчевий. Щось таке, що впадає у вічі. Щось дороге. Я хочу, щоб люди оберталися, і натовп розступався, і всі шепотілися, вказували пальцями й не могли відвести погляду: «Хто ця дівчина?» (Але в хорошому сенсі.) Я хочу свою порцію софітів.

І також, звісно, знадобляться аксесуари… Мені потрібні нові діаманти, очевидно. Сережки, браслет, кілька нових каблучок. Я бачила гарненькі у «Ван Кліф і Арпельс». Я хочу клатч від Валентіно. І ботфорти від «Міу Міу».

Блискучі скляні двері, присвиснувши, відчиняються, і я ступаю в прохолоду магазину.

– Ciao, Betta! – верещить продавчиня, чимчикуючи до мене на підборах.

О, чорт, ми знайомі.

– Ciao, Ernie! – каже вона.

– Ciao, – кажу я, щосили імітуючи голос Бет, грудний, хрипкий. Вичавлюю усмішку.

Продавчиня нульового розміру, із блискучим чорним волоссям і майже відсутньою дупою, підходить до нас привітатись. Цілунки рукою. Обійми. Вона нахиляється до візочка й сюсюкає з Ернесто.

– Come stai, bimbo Ernesto? Mamma mia, che bello[85], – каже вона, лоскочучи його під подвійним підборіддям. Він задоволено агукає, наче вони давні друзі. Тобто він знає цю продавчиню?

Вона дивиться на мене і всміхається: невидимі брекети, губи кольору фуксії. Пахне вона солодко, як нерозбавлений концентрат «Рібени». Дешеві парфуми. Парфуми Бет мені подобаються більше.

– Бетто, в мене неймовірні нові туфлі! Ходімо! Подивись! Тобі сподобаються!

Вона не хапає мене за руку й не тягне через увесь магазин, але відчувається саме так. Я йду за нею по мармурових кахлях і повз скляні полиці на стінах, завалені взуттям. Блискучим. Мерехтливим. Осяйним. Прожектори, як маленькі сонечка, освітлюють ряди безцінних сумок: «Дольче Ґабана», «Ґуччі», «Гоґан», «Роберто Каваллі», «Тодз». Вона зупиняється й обертається довкола мене, з вичікувальною усмішкою на молодому обличчі. Вона вказує на нову пару туфель.

– Дивись!

Туфлі на чорно-білих шпильках зроблено з червоного плексигласу. Вони збіса огидні.

– О. Так, – кажу я.

Я їх купила. Ну звісно, купила, в мене не було вибору. Я купила туфлі, попри те що вони видалися мені огидними, а до них плексигласовий ремінець і плексигласову сумочку – 4498 євро за все. Я купила їх тому, що їх купила би Бет. Якби я їх не купила, вона здогадалася б, що я не Бет. Я йду бруківкою неправильної форми Віа Умберто, скрегочучи зубами від злості. Ручки пакетів впиваються мені в долоні. Ці грьобані штуки важезні.

Сукня. Куплю собі сукню. Це мене розрадить як слід. На моєму шляху виникає старовинний фонтан. Вода ллється з ротів кам’яних риб. Плюскає на мене. Забризкує мене. Намочує мій одяг до нитки. Вода ж має розслабляти, чи не так? Фонтани мають бути спокійними, як це буває в японських садах: лілейні пелюстки й Будди, а цей мене тільки дратує. Я проношуся повз фонтан і спускаюся вулицею. Мені потрібна інша крамниця одягу. Треба знайти собі сукню.

Підходжу до магазину з двома рядами вікон. Шибки виблискують на сліпучому сонці: на них, певно, вилили літри «Містера Кліна», щоб вони отак блищали. Лаковані манекени вдягнені в блискуче срібло, люмінесцентний жовтий, сліпучо-білий. «Прада», «Фенді», «Пуччі», «Міссоні». Усе виглядає таким бездоганним. Заходжу всередину. Грає якась електронна музика: езотерична, магічна, дивна. Довгий світлий коридор веде до осяйного приміщення. В холі по обидва боки стоять манекени: позують, споглядають без виразу на ідеальних обличчях. Манекени живуть у прямокутних скляних коробках: нерухомі, реалістичні. Роздивляюсь їхні пластикові голови. Мертві скляні очі, такі самі, як у Бет. Вони витріщаються на мене. Наповзають. Вони хочуть мене схопити, я впевнена. У відображенні промайнула Бет.

Я відстрибую.

Панікую.

Біжу!

І от я знову на вулиці, хапаю ротом повітря, заковтую його. Раптом, непритомніючи, опускаю голову між колін. Земля обертається. Що за чорт? То була Бет! Клянусь. Я її бачила! Я озираюсь, але її тут немає. Я обливаюся потом. У мене гіпервентиляція. Люди дивляться. Де візочок? Раптом я розумію, що його немає. Ерні зник! У мене на душі похололо. Куди, в біса, поділася дитина? Я роззираюся, шукаю в магазині. Біжу назад вулицею Умберто. Знову цей дурний фонтан. Кров пульсує. В голові гупає. В роті пересохло. Мені треба попити. О Господи, Бет убила б мене… Що то був за магазин? Їх тут так багато. Я забула його всередині? Що, як його хтось забрав? Я перебігаю від вітрини до вітрини в пошуках тієї клятої сумочки: крокодилова шкіра? Чи то була змія? «Емпоріо Армані»? Чи «Дольче Ґабана»? Ну ж бо, Алві, він має бути тут! Десь тут. Десь тут. Якби я не була така зневоднена, то заплакала б. «Ботеґа Венета». «Джон Ґальяно». «Еміліо Пуччі». «Монклер»…

Нарешті бачу її на протилежному боці вулиці: «Маріанна». «Емпоріо Армані»: крокодилова шкіра. Слава яйцям. Я ввалююся в двері, спотикаючись, перечеплюючись, задихаючись, обливаючись потом. Усі витріщаються. Візочок і досі там, припаркований біля входу. Я вже думала, що загубила його, я справді так думала. Малюк Ерні швидко заснув. Продавчиня розтуляє рота й закриває його знову. Я хапаю візочок і прямую до вілли. Аж не віриться, що я ледь не загубила Ченнінґа. А сукню куплю іншим разом.

«Але нащо мені йти?» –