Читати книгу - "Наречена Шульца"

Ті нещасні вибори… „Вибори”. Показуха — нічого більше. Найтупіша дитина це розуміла. Але все мало виглядати надзвичайно серйозно.

Зі складу „творів мистецтва, повернутих народові”, треба було принести грубий килим, який ще донедавна лежав у вітальні когось із нафтових магнатів… Змайструвати з фанери чотири кабіни, обклеїти їх шпалерами, відтак прикріпити ручки, а головне — гачки, щоб можна було зачинитися ізсередини. Для таємності голосування — це ж святе для совєцької влади! Настільки святе, що у день „виборів” не було охочих заходити до кабін. Бо ж не годиться поганити такі урочисті місця. Хоча при вході до дільниці до цього закликав спеціальний активіст.

Люди все ж знали своє. Що ці 99,99 відсотка підтримки влади та схвалення приєднання східних польських земель до Української РСР гарантовані й без їхніх голосів. А тим більше — без їхнього спротиву. Тож навіщо лізти у пастку?

Чи Бруно також про це знав, сидячи в головній залі за найважливішим столом, перед яким стояла урна? Знав, мусив знати. А коли хотів забути, то з балкона нагадував йому, про що треба, Великий Вусатий Законодавець, автор блискучої і вже класичної тези: не важливо, хто голосує — важливо, хто рахує голоси.

Малював його не раз і не два. Мусив детально вивчити це обличчя. Зачесане догори волосся, густі брови, вуса. Струпи після віспи? О, ні, про це боялися згадувати навіть найближчі, навіть його іноземні гості. Пудрив їх, покривав макіяжем, щоб не зраджували будь-яку недосконалість людини із бронзи. А клишава рука, яку ховав у рукаві, а шість пальців на руці чи нозі — знаки диявола? Це портретиста не мусило, не мало обходити. Спершу треба було поділити полотно на квадрати, щоб не втратилися пропорції. Відтак обличчя, вуса, брови — нанести спочатку валиком, затим розгладити мокрою губкою, тіні розтерти і все вивести грубими пензлями, як для фарбування стін.

Працював у шкільній актовій залі на підлозі. Руки мліли, у потилиці від цього стріляло, але товариш Сталін був наче живий. Тиран і друг дітей. Менші портрети — Ворошилова і Молотова — малював, на щастя, вже хтось інший. Може, й хтось із учнів Бруно?

Вона все слухала й слухала. З подивом і жалем. З обуренням і покірністю.

Картинки зі знайомих їй вулиць. Стрийська у прапорах і транспарантах. Морди совєцьких вождів на парканах і вікнах. Окупанти — тупі обличчя, наче витесані з якоїсь брили, лише зрідка пожвавлені селянською дотепністю. Товариші визволителі! Калмик, кацап, чубарик[133]. Пане тимчасовий — зверталися до них перекупки.

А навпроти, у торгових рядах, колотнечі з військовими. Переважно з офіцерами, що смерділи спиртом і одеколоном, від якого навіть шершні здихали. Нестримна інфляція (буржуазна змова!) піднімала ціни до абсурду. Центнер картоплі невдовзі коштував триста злотих, до війни — чотири. Кілограм масла, якщо воно було, — двісті, а ще недавно — два. Проте оті все одно керували. Мали гроші, розкуповували все.

Схоже, крамарки, обурені, що совєти міняють свою нікчемну платню на злоті за абсурдно високим урядовим, а насправді грабіжницьким курсом один до одного (до війни був курс три до одного), скаржилися Бруно: вони купують все підряд, пане Шульц, навіть клейкі стрічки для мух, хоч наближається зима. І нічні сорочки для дружиноньок, бо ж мусять піти, розумієте, — до театру. А один вимагав десяток талесів, бо думав, що це шалики. Ваш батько був шанованим купцем, мав щастя, що не дожив до таких часів. І до таких клієнтів.

Нова влада запровадила також свій власний час і календар — так, ніби місцеві були недостатньо вражені „визволенням” та визволителями. Час пересунули на дві години, а замість тижнів увели революційні „шестиденки”. Вихідними, замість релігійних неділь, мали бути 6, 12, 18, 24, 30 дні кожного місяця. Цікаво, чи через п’ятдесят років хтось пам’ятатиме про ці абсурдні речі?

Вона могла сховатися, втекти до рідного дому, до ліжка. У його випадку не було місця на відмову. І на сором. Вона співчувала йому. Знала, що ця жахлива ситуація не дає йому спокою. Що він страждає, бореться з думками. Чи це вже назавжди? Добре, що хоч не мусив ставити авторську печатку на цих „ремісничих роботах”. Залишалося сподіватися, що вони колись щезнуть разом з тими, хто їх замовляв. Бо що це за паскудне полотно — справді радянське, яке розповзається при найменшому смиканні, що це за фарби, які линяють від найменшого дощу? І що це за ідеологія, яка змушує вихваляти тиранів, зло називає добром, а окупанта — визволителем? Таке не може існувати вічно.

На будівлі Оперного театру у Львові побачив свою „святу четвірку”: Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна — тридцятиметрового розміру! Тридцятиметрового! Як вони роблять такі гігантські збільшення?

Одного разу… Спостерігав за демонстрацією на річницю більшовицької революції. Вулицями йшли колони працівників „Польміну”, „Нафти”, „Ґаліції”[134], інших фабрик та нафтопереробних заводів, якими керували горлаті політруки. Марширували по кілька разів, туди і назад, Малим Ринком, біля кінотеатру „Ванда” і знову перед ратушею, що