Читати книгу - "Наречена Шульца"

Це могло справити враження. І його це вразило. Жахливо. Втік швидко, крадькома. Вона не сумнівалася, що знову, як зазвичай, — попри стіни.

Безпорадно шукав ґрунту під ногами. Схоже, ілюстрував також місцеву „Більшовицьку правду”[135]. На малюнку: магістрат, немолодий дрогобицький урядовець у костюмі, чотири похмурі орли(?), повно квітів і знамен, радісний натовп і совєцька кавалерія на запінених конях. Що це мало означати? Симбіоз старого і нового? Зрештою, вийшло так собі. Навіть совєти не схвалили. „Недостатньо живі як на таку життєву картину”. Після французьких нарікань дочекався російських скиглінь… Але ті тоді хоч бачили справжнє мистецтво, не те що тепер тут…

Він не знав, що далі робити, як захиститися від лих, що чигали на таких, як він. Класово чужий, неприєднаний… Від весни 1940 року почалася депортація польської інтелігенції — на північ, на схід. До однієї хвилі вивезення потрапили головно євреї. Тож яка тут „жидо-комуна” править?.. Ніхто нічого не знав. Люди зникали вночі, цілими родинами, лише з однією валізкою речей. Були якісь списки тих, кого мають депортувати, хтось їх складав, хтось ухвалював рішення, кого треба знищити. Різні знайомі лякали Бруно добрими порадами.

Написав клопотання до профспілок Західної України. Назвав його навіть „свідченням”. Заявляв про лояльність до „пригноблених” та про своє прагнення „вивчати науку комунізму”. З відчаєм приреченого, який стоїть під шибеницею, визнав свою творчість як таку, що „повинна служити визволеним масам як відпочинок, як чиста гра уяви, що додає смаку й радості життю”. Відповіді не дочекався. Не встиг.

Іноді вдавалося жити майже нормально. У Бориславі він завів знайомство, а невдовзі близьку, підживлену листуванням приязнь із молодою художницею Анною Плоцкер[136] та її чоловіком Мареком Цвілліхом[137]. Це було непросто. Потяги їздили рідко й нерегулярно. Вагони не опалювались, вікна повибивані, а зима була сувора — так, ніби революційний гнів окупантів зосередився на Польській державній залізниці — інституції солідній, але, що там казати, буржуазній. Тиснява, люди на сходинках, у переходах, у клозетах. Бруно якось давав собі раду. На щастя, до Борислава було близенько.

Цвілліхи були парою ще до війни, потім вона поїхала вивчати мистецтво до Варшави. З окупованої столиці перебралася до нареченого, а відтак чоловіка Марека, який походив звідси. Розповідала жахливі історії про німецький терор. Але головною темою їхніх спільних із Бруно, продовжуваних у листах розмов було мистецтво… Анна, на покоління молодша від нього, була останньою „першою” читачкою його прози.

Він навіть намагався писати всерйоз. Послав одне своє оповідання до львівських „Нових горизонтів”[138], що виходили польською мовою і керували там літератори, яких знав принаймні з прізвищ. Не підійшло. Не могло підійти бійцям фронту пролетарської культури. „Прустів нам не треба”, — казали вони в таких випадках. Текст дискваліфікував постійно молодий поет Адам Важик.

Тож невдовзі він уже не плекав жодних ілюзій. Що все якось складеться і бодай якось нормалізується. „Яка ж це дикість, — повторював надійному знайомому свою думку про проповідників найпрогресивнішої у світі системи. І додавав оцінку того, що тепер відбувається: — Почався Апокаліпсис!”

Не знав, що час Апокаліпсису ще настане.

Спіраль жорстокості, якої ніколи не бачили на цих землях, закрутили совєти. Справжній жах почався 22 червня 1941 року. На звістку, що Німеччина, їхній колишній союзник, перетнула кордон і громить війська Сталіна, НКВС відповіло небаченим терором. За наказом Берії повсюдно і без попередження розстрілювали беззахисних людей, яких визнано ворогами народу. Найстрашніше творилося в тюрмах. У львівських Бриґідках наглядачі зникли у перший же день нової війни. Наступного дня в’язні намагалися вибратися із камер і втекти. Ті, яким вдалося дістатися до подвір’я, 24 червня о четвертій ранку з жахом побачили наглядачів, що повернулися. І почалася різанина. Вбивали у камерах, у підвалах і на подвір’ї. З кількох тисяч в’язнів уціліло лише сто.