Читати книгу - "Наречена Шульца"

І так було всюди на території, нещодавно „визволеній в ім’я народу…” У Бориславі, Самборі, Стрию. У Дрогобичі також. У слідчому ізоляторі на Стрийській цими днями вбили 1200 осіб — чоловіків, жінок, без різниці. Кулеметний вогонь пережили чотири в’язні, сховані під купами трупів. Відтак кілька черг у повітря, калаші на вантажівки і гайда в дорогу — назад до батьківщини світового пролетаріату.

Німці з’явилися в місті лише 1 липня. Жодних бойових дій в околицях не було, совєцьких військ також уже не було. Але ті звалища трупів на подвір’ях в’язниць, у камерах і в неглибоких ямах викликали бажання сліпої помсти. Євреям, ясна річ. Завжди і всюди винуватим за зло в цьому світі. За більшовизм, за жорстокість НКВС, за Берію — адже він також єврей! У Львові на подвір’ї Бриґідок відбувалися дантівські сцени. За німецьким сценарієм підбурили антисемітську голоту. Юрми євреїв, що їх зігнали палицями місцеві месники, передусім єврейських жінок, змушували мити вже напівгнилі трупи в’язнів, танцювати над ними демонічні танці. Відтак їх жорстоко вбивали. Полювання на євреїв відбувалося на всіх вулицях.

Краще забарикадуватися вдома. І у Львові, і в Янові, і в Дрогобичі. Перечекати це криваве безумство. Добре, що хоча б на дверях і вікнах ніхто не писав „Jude”. Учні були на вакаціях. Приносили новини та їжу. „Ми до вас, пане професоре, не маємо жодних претензій. Ніхто не має”. Знали, що він не був „червоний”. Знали, що навіть якби йому довелося боротися за вічне життя, він би не взяв зброї до рук. Але сам Бруно сумнівався. Хоч одне добре, що взимку ті його сталінські мальовання по шматочках опиняться у печах. Там, де їм місце. У безвісті, в золі.

Тоді ніхто не знав, для чого ще знадобляться печі. Ніхто не чув про Endlösung[139]. Про остаточне вирішення „єврейського питання”. Навіть самі німці не знали.

Після кількох днів заворушень та хаотичних убивств нові правителі налаштувалися агресивно. Навіть найзавзятіші загоничі, які світ без євреїв бачили в кольорах незалежної України, також опинилися на Бриґідках. Нерідко в одній камері зі своїми запеклими ворогами. Мусить бути порядок. „Ordnung muss sein”[140]. Відтоді вбивати без суду й слідства і грабувати без дозволу могли вже тільки німці.

Понад рік з Генеральної губернії, з Варшави, з Кракова доходили тривожні новини про німецький терор. Стосовно поляків, але особливо стосовно польських євреїв. Про переслідування та про вишукані способи отруювання євреям життя. Анна Плоцкер все-таки перебралася сюди з Генеральної губернії. Добре знала, від чого втекла. Не всьому хотілося вірити. Чи може нація поетів і музикантів забороняти комусь ходити до парку, до театру, їздити екіпажем чи потягом? Тримати собаку? Таке не вкладалося в голові.

Юні точно ні. Вона знала, що таке класична культура і де є межі людської підлості. Ще заліковувала рани, а вже забракло бинтів на нові.

Ті чорні загони, які півтора року тому розповзлися містечком, потім десь зникли — може, виїхали. Треба вже було, мабуть, повертатися до життя, хоч як би по-іншому воно тепер не виглядало. Липень стояв чудовий, спекотний від самого ранку. Батьки, мабуть, були на кухні — батько пив каву, а мама, як зазвичай, бідкалася, що він забагато дає цукру… Поцілує їх пізніше. На привітання, але й за все те, що вони для неї зробили. Що були поруч у біді, без зайвих слів і нарікань, що з усіх сил допомагали їй спокоєм і розумінням. Ще тільки глянула на стіл…

Два пакунки листів, перев’язані стрічками. Листи від Бруно. Щось її вчора збентежило, якийсь незрозумілий неспокій. Витягла ці листи із шухляди. Багато їх було. Може, близько двохсот, акуратно вкладених у конверти. Не хотіла їх читати. Не хотіла повертатися до тих вихвалянь стилем, за якими, може, й було почуття, та ще більше неспроможності. Жодної рішучості, жодної дії. Як у шекспірівському „Гамлеті” — слова, слова, слова. Але це вже не має значення. Це вже в минулому. Час минулий доконаний. Треба лише добре все запакувати. Поскладала у два стосики, перев’язала так, аби в разі чого скласти їх в один. Ще не знала, що з ними зробить. Де їх заховає.

Тепер могла в самому лише купальнику побігти до озера. Достатньо було відчинити двері на веранду і перейти через сад. Усюди тиша. А вже під водою можна почуватися так, як колись, — безпечно, бадьоро, впевнено. Поверталася колишня Юна. Коли вийшла з води, не могла зрозуміти, чи вона щось чує, чи це просто вода хлюпає у вухах. Завмерла. Крик повторився…

Відтак пролунав постріл — один, другий. Вона вже зрозуміла, чий це крик. Це мама кричала! І раптом затихла. У цій тиші Юна вже чула лише власне дихання. І захекане тупотіння ніг.

Знайшла їх у вітальні. Мама лежала на батькові, ніби хотіла собою закрити його від куль. Не закрила. Не встигла. Не прогнала катів