Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Я приїхала окремо. Не дивитись, не спостерігати. А побути. Щоб понасолоджуватися. Щоб потішитися. Душею відпочити.

Отже, приїхала я в Путилу, почався дощ, і він лив так шалено, істерично, лупасив блискавками сердито, часом трішки вгамовувався, та все одно вередував і капав потроху, потім знову набирався сили, зітхав і хлюпав своїми хмарами, бундючився й ображено дувся і знову починав ридати від душі.

Машину ми залишили далеко і йшли пішки. І назустріч нам їхали вершники, і коні були чепурні, прикрашені, ніби на конкурс «Міс Конячка», одне краще за друге, всі в косах, стрічках, квітах, плетених яскравих шнурах. І я роззявила рота і милувалася такою красою. І один юний леґінь, побачивши мою задерту заздрісну фізіономію, привстав у стременах, у своєму гаптованому гуцульському вбранні, вишитому кептарі та постолах, зняв капелюха і з коня свого вклонився до мене з гідністю та гордістю. І я завертіла головою навкруги, заволала: ви бачили? Бачили? Це він мені! Це він мені вклонився!

А полем, де там і сям було розставлено намети із сиром, ковбасами, банушем, мамалигою і всякими іншими національними наїдками, ходило наше обласне начальство. Засвідчити. Ну і представники місцевих відомств рядком вишикувалися по ймовірному маршруту обласної влади і стояли, злегка прогнувшись. А мені, допитливій, хтось: «В сторону! Відійдіть, зараз СЮДОЮ губернатор піде! Та інші представники».

Я знизала плечима – навіщо мені губернатор та інші представники. Мені цього не треба! Я скромно вбік відійшла, стала музик запальних слухати й пританцьовувати навіть. А та компанія якраз повз мене і промарширувала. А перед ними якийсь дзьобатий у сірому костюмі, мокрий уже від старанності та дощу, мені знову ж таки: «В сторону! В сторону!» Я знову знизала плечима і вирішила не «в сторону», а взагалі кудись якнайдалі. (Не туди, куди ви подумали.) Одне слово, я зробила крок назад, щоб випасти з натовпу, і наступила комусь на ногу. Спершу я побачила модний світлий черевик з дірочками під своєю сандалією, потім, як у кіно, світлу штанину, потім лляний акуратний рукав сорочки на міцній сильній молодій руці, а потім… кругле, сяюче, радісне обличчя мера міста Чернівців… (Тобто бур-го-міст-ра, любі мої. Так!) Доки я, немовби відеокамерою, вела погляд від черевика догори до обличчя, я невпинно перепрошувала. Спершу на модному молодіжному черевикові я вигукнула: «Ой, вибач, брате!», на колінці у випрасуваній штанині: «Ой, пробачте, юначе!», на сорочечці: «Йой, вибачте!», потім, коли побачила обличчя Миколи Трохимовича, видала: «О! Здрааасьтє!!!» І навіть забула, що міцно стою ногою не в багнюці, а на чистенькому. І він – славна людина, – благодушно видираючи свій білий, забруднений мною черевик з-під платформи моєї сандалії (дощ же був казала? І кругом багнюка, жижа і бруд), весело відмахнувся: «Та лааадна… Чєво там…» І пішов далі. Але потім (як то кажуть, сильний респект вам, пане бургомістр!) він раптом повернувся, взяв мене за руку і похитав головою: «Так не годиться! Давайте-но і я тепер вам на ногу стану».

– Ну давайте… – спохмурніла я. Мер – хлопака спортивний, проте не худенький.

Але він, просто як Махмуд Есамбаєв, легенько-легенько невагомо потанцював на рантику моєї сандалії і пояснив:

– Це щоб ми не посварилися!

Слухайте, я ледь не кинулась його обіймати, нашого бургомістра. За те, що ми не просто потоптали одне одному ноги, бургомістр і я, а – з прекрасною метою, – щоб жити в мирі та злагоді і щоб не сваритися. І попрощалися, задоволені одне одним, у брудному взутті, зате миролюбні.

І Микола Трохимович, наш бургомістр, пішов собі далі слідом за губернатором. А я повернулася до оркестру. Там узагалі діялося щось феєричне. Ці дивовижні хлопці – труба, акордеон, саксофон і барабан, – підстрибуючи і радісно повискуючи та покрикуючи в такт, темпераментно шкварили молдавську сирбу. А під неї танцювали абсолютно всі – кілька веселих кіл. В середині – якісь безтурботні парубки в кіпах, вочевидь, гості з Ізраїлю, виробляли викрутаси руками вгорі та ногами внизу, в середньому колі – мешканці якогось циганського села, усі в золотих зубах, атласних сорочках, широчезних багатошарових спідницях, вигиналися, притупували, трясли плечима, а в найбільшому зовнішньому колі, зчепившись руками, витанцьовували разом гуцули та молдовани, а також гості невизначеної національності і я у своїх історичних сандаліях.

Адже недаремно писав наш мудрий М. М. Ж., від кількості націй кількість свят лише збільшується, – так міркувала я, весело підстрибуючи під музику разом із темпераментною бабусею в квітчастому фартушку з одного боку і молодим, височезним, вже трохи хмільним парубком – з іншого. Ці двоє, мої друзі по танцю, підморгували всім навколо, скрикували в такт і підбадьорювали мене: мовляв, давай-давай, не соромся. Тут усі – СВОЇ.

Але щойно закінчився цей танець, до мене підбігла незнайома розлючена пані. І заверещала. Я одразу ж згадала, що бачила її докірливий погляд, коли топталася по туфлі Миколи Трохимовича.

Слухайте, а я вам казала, що терпіти не можу фальшивих блондинок? Казала?

Так отож, вона, мабуть, чиновниця з мерії, заверещала, перекрикуючи музикантів, що саме завели нову мелодію:

– Ви що собі дозволяєте? Ви хоч знаєте, КОМУ ви на ногу наступили? Га? Я прямо вмираю, що ви тут витворяєте!!! Нє, я прямо вмру зараз, яка ви нахабна! Яка ви нагла! Як ви сміли з ним так розмовляти?! Нє. Я просто вмру зараз! Ви хоч знаєте, хто це був? Ви знаєте?!

Всі, хто зі мною давно знайомий, наприклад, мій чоловік і діти, мої друзі, моя мама, негайно затулили б мені рота. Долонею, шматком сиру, поцілунком врешті-решт. Але я стояла сама-самісінька, з жалем