Читати книгу - "Пам’ять крові"

– Ваш Bud, Лері.

Сивий бармен поставив перед Іларіоном кухоль з пивом. Давніх постійних відвідувачів пабу він обслуговував особисто.

– Як здоров’я? Як дружина, онуки?

– Все ол райт, дякую, Пітере, – приязно всміхнувся Іларіон. – Будь ласка, зроби гучніше телевізор. Хочу послухати новини.

Коли бармен додав гучності, на екрані виник чоловік з книжкою в руці. На обкладинці книжки, яку тут-таки подали великим планом, червоними літерами, що немовби стікали кров’ю, була написана її назва: «Війна у війні».

– Рівно за тиждень, – почувся за кадром голос дикторки, – у Світовому арт-центрі в Нью-Йорку відбудеться презентація нової книжки відомого аргентинського журналіста й літератора Хорхе Альдари «Війна у війні». Ця книжка – це, власне, літературний запис спогадів такого собі Левона Красніцького, який під час Другої світової війни брав участь у каральних акціях підпільної польської Армії Крайової проти українського населення Волині та Галичини. Війна у війні – так називав він це криваве протистояння між поляками й українцями в ті часи…

Іларіон непорушно сидів, втупившись в екран, на якому вже йшла реклама. Він зблід, рука, яка тримала кухоль, помітно тремтіла.

– Все о’кей, Лері? – тривожно запитав бармен, уздрівши такі раптові зміни в стані постійного відвідувача пабу. – Може, викликати таксі? Поїдете додому?

– Ні-ні, – вже опанував себе Іларіон. – Просто новини нагадали про давно минуле…

Він твердою рукою прихилив кухля до губ і поволі допив пиво.

– А їхати таки треба, – пробурмотів собі під ніс Іларіон. – До Нью-Йорка.

На початку шістдесятих років минулого століття Ларко з Анною, які після повоєнних поневірянь врешті потрапили до Канади і оселились спочатку під Торонто, а потім тут, у Вінніпезі, зважились написати листа його батькам. То був час так званої хрущовської відлиги, послаблень напруги у стосунках між СРСР і Заходом, коли деякі українці з Канади навіть їздили до Києва у складі делегацій. Вони написали Ткачукам, бо не знали долі Матвія Турука, сотника Смерча, та його сім’ї, і боялись нашкодити близьким Анни. Не знаючи, де після спалення їхнього обійстя на хуторі тепер можуть жити батьки, Ларко написав на конверті: хутір Війтова Воля біля села Стежиничі, Вікторові Ткачуку.

Вони не дуже й сподівались отримати відповідь, тим більше так швидко. Та за місяць їм прийшов лист від наймолодшої сестри Ларка Катерини, Катрусі.

На кількох аркушах зі шкільного зошита в пряму лінійку виднілись сліди від сліз.

Читаючи листа, плакали і Ларко з Анною. Плакали більше від радості, бо майже всі їхні рідні були живі і здорові.

Одразу після звільнення совєцькою армією Володимира у Стежиничі повернувся Василь Мутько з Надією і маленьким Вікторчиком. Він знову став директором школи і незабаром забрав з Оводного до Стежинич сім’ю свого тестя, посприявши у придбанні для них у селі невеликої хати. Оксана з доньками-близнючками ще до того перебралась до сестри на Горохівщину й живе там і донині. Про батька Анни Катруся, звісно, нічого не писала. Залишалося тільки сподіватись, що колись хтось із їхніх родичів таки зможе приїхати в Канаду і розповісти про подальшу долю Матвія Турука.

Написала Катруся і про Красніцьких. Такою самою опорою, як для Ткачуків Василь Мутько, став для Красніцьких у повоєнні роки їхній старший син. Він провів усю війну, від початку і до кінця, на фронті, не діставши жодного важкого поранення. Повернувшись додому, став у Стежиничах дільничним міліціонером. Згодом забрав до себе і батьків. Тож Красніцькі і Ткачуки, як і раніше, живуть тепер по сусідству, ходять одні до одних в гості. Та й у колгоспі працюють разом у тракторній бригаді. Про Левона Красніцького Катруся не згадувала.

Прийшовши з пабу додому, Іларіон розповів Анні про те, що дізнався з телевізійних новин. І сказав, що хоче поїхати до Нью-Йорка на презентацію тієї книжки, поговорити з її автором. Анна не заперечувала.

– Мені здається, Ларцю, – мовила вона після роздумів, – що жити з таким тягарем на душі, з яким усі ці роки жив Левон, гірше, ніж загинути. Бо то не життя, а щоденна пекельна мука. Він все ж таки людина…

– Так, – не зразу озвався Іларіон. – Він людина, бо нелюд не здатний на такий вчинок – розповісти про свої злочини світу. Хай навіть у старості. Я хотів би подивитись йому в очі…

До глибокої ночі Іларіон у кабінеті перечитував листи від Катрусі. Їх було сотні, написаних протягом останніх майже п’ятдесяти років. Саме завдяки їм Іларіон з Анною зберегли живий зв’язок з рідними і своєю далекою Батьківщиною. Він пригадав свій єдиний приїзд у Стежиничі з Канади на початку дев’яностих років. І той випадок, який так чітко нагадав про те, яку недобру пам’ять залишив по собі в рідному краї Левон.

То були радісні і водночас сумні відвідини їхньої з Анною малої батьківщини. Уже не було серед живих їхніх батьків. Не було домівок, у яких вони народились,