Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Добридень, Алло Михайлівно, – як ні в чому не бувало, Андрій звично кивнув головою.

– Я кому вчора наказувала? – Директорка на подив усіх залишила свій пост і зникла з учнем у коридорі. Обличчя жінки заполум’яніло гнівом. – Ти що захворів?

– Так зручніше…

– Я ж пояснила: так ходять лише шпана і вуркагани. – Незрозуміла впертість учня дратувала все сильніше. Алла Михайлівна давно забула, коли їй сміли заперечувати.

– Невже будь-яка людина, яка носить так шапку, – погана? – Сірі з блакитнуватим відливом очі Андрія здавалися чистими, як заповідне озерце.

– Лише покидьки, повторюю, найнікчемніші людиська з огидними манерами зав’язують «вуха» назад, – підвищила тон директорка. – Що ж, тебе, як останнього і злісного хулігана, відраховувати на тиждень зі школи? З кого приклад береш? Учися в батька.

Аллі Михайлівні вже давно не суперечили не лише учні, але й педагоги. Багато років її слово – вирок остаточний і оскарженню не підлягав. Готова зірватися на крик керівник школи ледь стримувалася. У несподіваній твердості та впевненості юнака з прихованою посмішкою вона впізнала зовнішню м’якість і лагідність його батька, який міг іноді виступити проти всього педколективу й обстоювати свою думку перед будь-якими інстанціями. – Наслідуй шанованих і гідних людей… Ти в кіно бачив, щоб позитивний герой носив так шапку?! Злодії, бандити, нікчемні людиська…

Останні три слова Алла Михайлівна вимовила, вже дивлячись у підставлену Андрієм відкриту книгу. Підкосилися ноги. Щоб не впасти на підлогу, вона, занімівши, притулилася до стіни. Обличчя стало таким же крейдяно-білим, як свіжовибілена стіна коридору. Очі її, здавалося, як у рака, ось-ось викотяться з орбіт і гепнуться на підлогу. Із сторінки книги на неї дивився натхненник й організатор усіх наших перемог. «Вуха» його зимової шапки були зав’язані назад, точнісінько, як в Андрія. Відмінник із шанобливим виразом обличчя тримав перед грозою школи розкриту книгу.

Алла Михайлівна не знала, скільки простояла в заціпенінні. Нігті по-пташиному уп’ялися в штукатурку. Рука важко й неусвідомлено потягнулася до кишені піджака. Пальці машинально дістали цигарку, розім’яли. Чиркнув сірник. Учні, проходячи коридором, здивовано витріщалися на шкільного бога, який курив. Розгублено дивилися на грізного керівника й поодинокі педагоги. Ніхто з них не міг припустити, що залізна праведниця, непримиренний борець із порушниками шкільних заповідей, зловживає тютюном. Оповита клубками диму, директорка все ще розглядала знайоме вусате обличчя у шапці-вушанці.

– Що з вами? – Костянтин Михайлович, учитель фізкультури, шанобливо торкнувся плеча жінки.

Алла Михайлівна здивовано подивилася на педагога і, спочатку не звернувши увагу на біль, квапливо почала м’яти в долоні запалену цигарку. Поступово гроза школи отямилася.

– Усе гаразд. Ідіть на урок, Костянтине Михайловичу. – Голос директорки набував із кожним словом звичної упевненості і твердості, але, побачивши Андрія, вона знову зашарілася. Як повести себе? Що сказати?

– Куди ж мені? – дивлячись на шкільного бога безвинними оченятами, запитав юнак. У ту мить, коли богиня стала білішою за свіжий сніг, влипла в стіну, а потім закурила, Андрій пожалів її. – З будь-якого правила є винятки…

– Звичайно ж, бувають, – радо підхопила Алла Михайлівна. – Ти правильно все розумієш, Андрійку. Бо відмінник. А фотографія… Швидше за все, ще дореволюційна… Йосип Віссаріонович, ховаючись від шпиків, змушений був зіграти чужу роль… Логічно?

– Логічно, – після роздумів погодився учень. – Та й Сталіну так зручніше. Він же після революції, ставши Вождем, продовжує так носити шапку!

– Ти, Андрійку, справжній філософ. Далеко підеш, – трохи помовчавши, директорка додала: – До того ж, вам, чоловікам, видніше. Шапка – не хустка. Можливо, нам, жінкам, іноді не варто втручатися в чоловічі справи…

Учень і педагог обмінялися люб’язними посмішками, розійшлися. Відтоді Алла Михайлівна назавжди залишила свій пост № 1 біля вхідних дверей школи.

Чи то від холоду, чи то від спогадів Макар щулився. Потрапив у «пастку» з браконьєрами, мов курча в борщ. Борщ буває і холодним, а він стрибнув у крутий окріп.

Самостійна охорона кордону довгої весни навчила Макара цінувати дідові тайгові секрети. Та й такого безкінечного літа не пам’ятав. Сонце не лише скосило траву, але й поскручувало листя на деревах, визолотило очерет, зварило всю зелень. Нелегко доводилося, але він радів – жодної пожежі за літо. Через тиждень-другий або спека спаде, або дощ бризне. І дід, вважай, одужує…

Наступного дня після лазні друзі вирушили в обхід кордону. Йшли тим на вигляд розмірено-неспішним дідовим кроком, який мало хто витримує й до опівдня, хоча спочатку здається, що ніхто не квапиться і швидкість – зовсім не швидкість, а прогулянка. За звичкою Макар ревниво придивлявся до Льонька, оцінював його дружбу з Геркою. З усього видно, їх єднала не лише спортивна боротьба. На перший погляд хлопці нагадували братів. Обидва вищі середнього зросту, але налиті не природною міццю, а набутою в спортзалі після посилених тренувань. Голови ледве не зливаються з шиєю, руки бугряться силою, а груди здаються щедрими напливами на дереві.

– Г-гар-р-рно йдемо для дихалки, – час від часу повторював Герка, змахуючи з чола піт.

– Це точно, – підтвердив Льонько й віддано подивився на товариша.

Поглядаючи на друзів, Макар не забував про Андрія. Той ішов мовчки, не відчуваючи втоми. «Треба ж!» – із кожним днем усе більше дивувався Макар, хоча спершу вважав брата не просто слабким, а справжнім хирляком; та й звідки силі взятися, коли їсти, здавалося, по-справжньому не вміє.