Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Сонце підіймалося над тайгою. Хлопці не уповільнювали крок. Макар полюбляв далекі переходи. У дорозі ніщо не відволікало. Голова під час ходьби свіжа, пам’ятуща. Згадував розмови з бабусею, з матір’ю, повторював шкільні уроки, але найчастіше повертався до розповідей діда, по-новому їх переосмислюючи, а іноді й вступаючи в заочну суперечку.

Останнім часом тайговика Джовбу все більше непокоїло Далеке озеро й «бобристі» гості, що унадилися на кордон до Михайловича. Звідки провідали міські «бобри» про красу цих країв, старий не знав, але Макар подумав: Льоньчини й Герчини батьки могли поділитися баченим, коли самі приїжджали сюди відпочивати.

– Ти частіше, внуку, зазирай на озеро, – часом із прихованим болем нагадував Федір Корнійович. – Якщо і справді удумали там комбінат ставити – занапастять край бузувіри тупоголові, а якщо нікчемна балаканина – треба зберігати красу людям.

– Мало що язиком плескають, – щоб не засмучувати пораненого, заспокоїв онук, хоча після поїздки до друга довідався, що питання, як висловився Микита Омелянович, теоретично вирішене: залишилося доопрацювати деякі деталі, «устаканити» формальності в Москві, чим сам і займається.

– Трапляється, що дим буває без вогню, але з комбінатом, чує моє серце, і вогню вистачить, і дими попливуть. Проґавлять час, кинуться – замість краси й користі людям – згарище. Це ж треба удумати: папір варити серед такої краси!

Доки старий мовчав, Макар подумки оглянув кордон і тільки зараз по-справжньому зрозумів, яку первозданно-заповідну красу оберігали буреломи, непрохідні хащі та болота від близького при нинішній техніці міста. Зробили свою добру справу й пороги. Колись у цих краях річка була вільною та чистою до витоків, але в громадянську, рятуючись від колчаківських загонів, рвонули скелю над руслом і запорожили річку. Відтоді, якщо не вважати нерестову рибу, мало хто знав шлях у верхів’я й міг провести човен крізь вири та кам’яне громаддя.

– Карячуться-карячуться, а чого папір псувати, чого вирішувати, адже й жуку зрозуміло, що коли по-господарськи дивитися, то отут заповідній зоні місце, – не міг заспокоїтися тайговик. – Ну, на крайній випадок, людей возити, щоб душею відходили та менше злобилися; ну й, зрозуміло, не гріх курорти поставити. Сам знаєш, деякі наші болота в найлютішу лють не промерзають. Подивишся: снігом усе вкрито, затверділо, а ступив ногою й рухнув – лісовик не допоможе. Вода й грязюка тут цілющі. Будь-яку хворість зцілюють.

– Ось і твої рани загоїлися. – Макар чув, як дід відмовився їхати в лікарню. Подякував лікареві, що «залізо з тіла виколупав і не дав гигнутися, а на ноги тепер мене тайга поставить. Відвик я від каменю – задихнуся в місті». – Незабаром на полювання підемо, як говорила бабуня, а ти мені ніж передав.

– А ти не супереч дідові. Бабуня-бабуня, – старий ревниво подивився на онука. – Ми ще в громадянську тут рани та болячки гоїли. А тепер сляпі: те, що під самою бровою – ні-ні. На Кавкази або в закордон «бобри» швендяють. І згадаєш моє слово: через десяток-другий років народ сюди повалить. Ще вихвалятимуться один перед одним…

Протягом останнього року охоронець заповідного куточка ділився мріями: як із більшою користю використовувати унікальний кордон, де прокласти туристську стежку, а де санаторій поставити. По озеру, безперечно, пустити лише веслові човни та під вітрилом, щоб тишу не порушити, звіра, птаха, рибу не турбувати, та й, зрозуміло, не споганювати неймовірної чистоти воду. Тридцять три джерела наповнювали кам’янисту чашу, виточили в берегах бухточки, утворили плеса й затони. Надлишок води озеро віддавало лише одній річечці, що несла свої води в громаду річки, а відтіля вона вже потрапляла в холодне море…

– Коротше, вчися, внуку, і бери всю єнту мороку в свої руки. Гріх таку ліпоту від людей таїти, якщо, само собою, на той час ір-ро-ди безголові все не занапастять, а це ще більший гріх, бо порушене вже не воскресити…

– З’їздив би ти до міста. Розповів би у великому кабінеті. О-ось, як красно кажеш, мов співаєш – заслухаєшся.

Багато перейняв Макар від діда: манеру триматися й ходу, ставлення до справи й небагатослівність, а в розмові, щоб зробити йому приємне, часто міг ввернути не книжне слівце, до якого охочий мисливець-тайговик, красу якого розумів і цінував. Та й розмовляв він по-різному: то як мисливець або житель селища; іноді в гладке мовлення впліталася в’язь неписьменних предків, а іншим разом пересипав мову прислів’ями, приказками або вкраплював билинно-казкові самородки слів-самоцвітів.

– Справді поїдь, як оклигаєш. Доберися до самого верху. Однак не до «бобра» – до людини з душею, не засушеною папірцями…

– Сліди! Дивися, Макарчику, сліди! – перервала Жека думи брата. Він і справді пропустив неясні відбитки на стежці. І Буран стривожився…

– Молоток, Жеко! Не око – алмаз! Навчайтеся, хлопці!

Юнаки шанобливо дивилися на дівчисько. Пройшовши трохи вперед, Макар з’ясував, що до чого. Чужі сліди тяглися з ділянки Михайловича. Хоча сьогодні не збиралися до Далекого озера, але вирішили довідатися, який поспіх або потреба загнали людей у глушину. Тайболою ніхто дарма не вештається. Хтось роботою зайнятий або лихо в людей; дехто заявився зі злом. Були й диваки, які їхали «за туманом і за запахом тайги». На геологів не схоже: ні наметів, ні коней, ні оленів. У мисливців у цю пору немає роботи.

День видався важкий. Поверталися після перевірки ліспромгоспівської вирубки. Думали в найбільшу спеку відпочити, а тут довелося квапитися по несподіваному сліду. До зимарки підходили надвечір, коли спала лютість сонця, але гаряче повітря пробирало, здавалося, ще сильніше; так буває в парній, коли на розпечену кам’янку хлюпнуть кілька кухлів води з квасом.

Поспішали мовчки. Ніщо не порушувало розімлілої тиші. Лише іноді, коли нога випадково потрапляла на