Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

— Ох і душно ж у класі! Ледве висиділа. Ходімо до моря, скупаємось.

Це було так несподівано, що я механічно відповів:

— Ходімо.

Хоч море вже дихало осінньою прохолодою, берег ще ряснів людьми.

Ми з Маринкою одразу ж пристали до гурту хлопців і дівчат, які теж, мабуть, завернули сюди з школи. Швидко роздяглись і кинулись у воду.

— Ану, хто далі! — крикнув я Маринці.

— Далеко не треба, вода вже холодна, — відповіла вона і, поплававши трохи, повернула до берега.

А я плив і плив. Мені кортіло похизуватись перед Маринкою. А крім того, я взагалі дуже люблю купатись у морі. Над усе люблю море!

Хвилі легко погойдували моє тіло. Чисте солонувате повітря наповнювало мої груди. Гарно!.. Зненацька я потрапив у великий табун медуз. Восени медузи вже не жалять, як весною, і тому боятись їх нема чого. Вони сковзали по моїй спині, по животі, по ногах, ривками рухались туди й сюди, ніби грались мовчазно. Одні були просто прозорі, інші мали кольорові торочки — рожеві, сині, блакитні… А деякі були ніби з цілої райдуги кольорів. Найкрасивішу з них я підхопив рукою і, штовхаючи її перед собою, поплив до берега, щоб показати Маринці.

Маринка вже гукала мене і навіть сердилась, що я так далеко заплив.

Але коли побачила, яку медузу я притяг з моря, то перестала сердитись і почала бавитись нею серед хвиль. Збіглися ще хлопці, кожному хотілося потримати медузу в руках. Хтось запропонував витягти її на сонце і подивитись, чи зникнуть на ній барви, коли вона всихатиметься. Але я не дав пекти медузу на сонці.

Тоді один хлопець попросив:

— Дай мені, я понесу в школу, і ми заспиртуємо її для зоологічного кабінету.

Я подумав, що непогано було б віднести таку рідкісну медузу і в наш зоологічний кабінет. Але тут же мені пригадалися всі неприємності, яких я зазнав у школі лише за один сьогоднішній день, і рішуче сказав:

— Бери.

Хлопець збігав і дістав десь старе відро, набрав у нього морської води, вкинув туди медузу і, радіючи, поніс її в школу. Я позаздрив йому. Знову згадалась двійка, і мені стало сумно.

Коли ми з Маринкою повертались додому, я попросив:

— Якщо ненароком зустрінеш маму, то не кажи про двійку.

— Не скажу, — пообіцяла вона. Потім, помовчавши трохи, додала: — Тільки ти, Левко, виправ двійку.

Сказала вона це так щиро, що я навіть на неї не образився. А вона ще умовляла:

— Це ж — неважко… От прийди сьогодні додому, поїж і сідай за книжку. По кілька разів перечитуй, щоб добре запам'ятовувалось. Я теж так роблю, Ти думаєш, що мені легко все дається? Де там! Читаю, аж очі на лоба лізуть!.. А коли щось неясно буде, то й я допоможу.

Маринка була другою ученицею після довгов'язого Павки, вона тільки математику гірше знала, ніж він, а решта все у неї «відмінно». І вона, звісно, могла б мені допомогти, але почуття хлоп'ячого самолюбства змусило мене відмовитись.

— Я й сам, як захочу…

— Ну от і гаразд! — радо промовила Маринка і запропонувала: — Ходімо до мене, я тобі нову пісню зіграю.

Маринка добре грає на баяні, який їй ще в другому класі купила мама, бере участь у гуртку художньої самодіяльності. Послухати її гру мені хотілось, і я одразу ж погодився.

Маринчиної мами дома ще не було. Вона працювала на тому ж рибкомбінаті, що й мій татко, тільки не директором, а робітницею у консервному цеху. Коли в нас у хаті заходила про неї мова, то татко її хвалив:

— Передова робітниця. І сама працює добре, й іншим допомагає.

Мама чомусь невдоволено відповідала:

— Їй що? Відпрацювала сім годин і — до наступного дня. А тут за домашніми клопотами ніколи й угору глянути. Так накрутишся за день, що аж кісточки болять.

— Таж і вона дома по хазяйству крутиться, — заперечував татко.

— Що ти рівняєш її квартиру до нашої! Та тут тільки з одним пилососом натягаєшся! І килими, й портьєри, і паркет!..

І тоді татко змовкав.

Квартира у Маринки справді була маленька, не те, що наша. Кімната, кухня, невеликий коридорчик. І меблі були не такі важкі та дорогі, як у нас, а простенькі, дешеві. І килимів не було на стінах та на підлозі. І картини — не картини, а ті копії, що продаються в магазині культтоварів.

Але коли Маринка витягла баян і заграла, то я одразу ж забув думати про хату. Вона грала: «Хай завжди буде сонце…» І поки вона грала, я сидів, слухав та милувався з того, як спритно бігають її тендітні пальці по блискучих ладках.

Тим часом прийшла Маринчина мама, побачила мене й здивувалася:.

— О, кого я бачу! Левко у нас!..

— Це я йому нову пісню граю, — пояснила Маринка.

— Ну, грай, грай, — задоволено сказала мама. — Вона ще не замучила тебе, Левко?

— Ні, — сказав я. — Гарно грає. І пісня гарна.

— Що нового сьогодні в школі? — поцікавилась жінка. — Як минув перший день?

У мене похололо в грудях. А що, як раптом Маринка проговориться про мою двійку? Адже вона пообіцяла тільки моїй мамі нічого не казати!.. Але Маринка почала розповідати, які в нас будуть нові предмети, що нам задали на завтра.

А я поспішив