Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

Вадим не помітив, що вже оживив чарівливу дудку, наділив її — як того і вимагають умови казки! — спроможністю до осмислених дій. А коли помітив, то нітрохи з того не здивувався: поняття “грати на флейті”, на чому завгодно — від рояля до гребінця з цигарковим папером — з Вадимом несумісне. Воно — з галузі казкового.

Щось забагато казкового, сумно подумав Вадим. Міркувати логічно він був не в змозі. Підібрав флейту, засунув її за пояс джинсів і пішов у будинок.

Діти, які з’явилися на поклик флейти, мирно додивлялися сни.

“Адідаси” спали, зручно вмостившись у кріслах на терасі. В їдальні, за столом-велетнем, опустивши голову на скатерку, сопів їхній десятирічний приятель. Стіл під скатеркою — не перина з пухом, але хлопчик незручностей не відчув. Тут же, на плетеній, як і крісла на терасі, канапці, вкритій домотканою повстиною, лежали і іхтіандри. Цим пощастило більше. По-перше, вони перебували, науково висловлюючись, у горизонтальному, зручному для спочинку становищі. По-друге, на канапі була подушка: нехай не дуже чиста, але м’яка. У Вадимовій кімнаті на його власному ліжку прямо на пледі дивилися сни сестриця Зінаї-да і братик Костянтин. Він, як і раніше, цмокав пальцем, і на губах його захолонула, готуючись ось-ось луснути, прозора булька слини. Зінаїда уві сні обняла брата, аж підім’яла його під себе — для тепла. Вадим зняв із цвяха свою куртку, накрив їх обох.

А на шкіряному кріслі, що потрапило на дачу з якогось начальницького кабінету, відкинувши голову на спинку і розметавши по чорній оббивці мідне волосся, спала дівчина. Чи удавала, що спала. В усякім разі, повіки її — чи це привиділося Вадимові? — ледь здригнулися, трохи відкрилися, коли він увійшов. Придивився: ні, начебто… Спить.

Він сів на складаний похідний стільчик — більше в кімнаті меблів не було, а в їдальню за стільцем йти не хотілося, боявся передчасно гостей незваних розбудити — і став чекати. Голова здавалася порожньою і легкою: відірви — полетить, вітром підхоплена. Думати ні про що не хотілося. І спати, як не дивно, теж. Флейта, мов кинджал, стирчала за поясом на стегні. Вадим боявся випустити її з виду, раз у раз торкав ліктем: чи тут? Мухою пійманою билася єдина думочка, що заблукала: що він з Ними робитиме, коли Вони прокинуться, коли прийдуть до тями і збагнуть, що не у власних ліжечках лежать — у стані ворога злого, заклятого, в ганебному полоні, куди до того ж невідомо як потрапили.

Ні з того ні з сього ще одна муха-думочка забилася — і геть безглузда: коли Вони встигли одягтися? Адже не спала ж, скажімо, ця дівчина прямо в сарафані? Вона — за логікою казки — у нічній сорочці прийти повинна була. Як спала. Чи — на вулиці навіть уночі жарко — взагалі гола. Це, до речі, відьмі дуж-же пасувало б, не без жалю подумав Вадим.

Він ліктями в коліна вперся, голову на руки поклав. Не заснути б ненароком. Не проспати б гостей, які, звичайно підуть, забачивши сплячого господаря. Підуть і будити не стануть… Перевірив флейту — на місці. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі: дівчина, не міняючи пози, вичікувально, без посмішки на нього дивилася, паче вимагала пояснень: звідки вона тут?

— Доброго ранку, — сказав Вадим.

Дівчина не відповіла, роздивлялася Вадима. Очі у неї пасували до волосся — зелені, як у булгаковської Маргарити. Чи простіше: як у ящірки. Варто, щоправда, зауважити, що ящірку Вадим бачив лише одного разу. Завмерши в бронзі, вона стояла у вікні антикварної крамнички на полірувальній брилі малахіту, і круглі очі її були і справді зелені — з малахіту ж виточені.

— Радий вас вітати в цьому будинку, хоч і не мій він, — сказав Вадим.

Його гнітила мовчанка, він не вмів мовчати, а дівчина все дивилася на нього, майже, здається, не кліпаючи, голови не повернувши, завмерши, мов та ящірка на брилі малахіту, але не відчувалося в ній жодного напруження, скутості — вільно сиділа, легко, а що не ворушилася — так, може, лінощі ранкові.

— Ви що, німа? — не без роздратування запитав Вадим. — Чи навіть глухоніма? Яке нещастя! Доведеться писати.

— Припиніть, — неголосно сказала дівчина, як і раніше не рухаючись. Голос у неї виявився низьким, чистим — студійним. Тоді, в лісі біля поваленої сосни, вона теж щось говорила, але Вадим не запам’ятав голосу: надто схвильований був її витонченою підступністю. — Як ви нас сюди доставили?

— Нас? — Вадим не намагався зволікати із відповіддю. Він справді не зрозумів, як дівчина здогадалася, що на дачі — всі Вони. Кинув погляд на ліжко: — Адже не всіх… Як? Не повірите, але — флейта… — Він поплескав пальцями по інструменту.

Дівчина очима повела, флейту побачила. Без здивування запитала:

— Котра година?

— Сьома.

Тут дівчина вперше посміхнулася — ледь-ледь, куточком рота. Сказала протяжно:

— Так рано підняли…

Дивно, але Вадим відчув неясну провину. І справді, що це він собі дозволив, негідник, — виспатися дамі не дав! Невідомо чому бентежачись, зачастив:

— Вас ніщо не дивує? Неймовірно! Я б здивувався. Так, до речі, і здивувався. Уявляєте: граю я на флейті, а тут ви всі. Марення!

Розумів: ні до чого перед нею солов’єм розливатися, а зупинитися не міг. Ніби гнав його хтось.

— Чому ж марення? — Дівчина відверто насміхалася з нього. Навіть посмішку собі дозволила — впівнапруги. — Адже всі ми тут…

Здавалося, вона — глузливим своїм тоном, поважно-зневажальною поведінкою, відсутністю будь-якого подиву — хотіла сказати: тимчасова перемога, старий, ти узяв нас зненацька. І Вадим знайшов у собі сили розізлитися.

— Отож-то! З’явилися, як телята за пастухом. Тільки що не мекали.