Читати книгу - "Оріноко"

— А може, й у тебе є де-небудь ранка?

— Я думаю, що немає.

— Так ти не цілком у цьому впевнена?

— А хто ж може бути впевнений?

— А одначе ж смокчеш.

— Смокчу, — буркнула вона таким голосом, наче піддавати себе небезпеці справді було її обов'язком.

Під час цієї короткої розмови у мене сильніше, ніж перед тим, запаморочилося в голові, і мене охопив неспокій, коли на місці укусу я відчув біль. Раптом мене кинуло в страшенний піт, що прямо лився з мене, з усього тіла. Отже, отрута пройшла далі і діяла. Образ укушеного собаки в останніх конвульсіях дратував мене своєю нестерпною виразністю.

— Ти не вмреш! — чув я придушений шепіт Лясани над вухом, але голос її долітав уже до мене, наче крізь стіну. — Не вмреш!

Вона повторювала це як заклинання.

Прибігли люди з-над річки, підвели мене за плечі і наказали пити страшенно гіркий відвар з якогось чортівського зілля. Всередині все аж переверталося від гидоти цього напою, і я почав тут же сильно блювати. При цьому дуже ослаб, але в той же час у голові наче посвітлішало і біль у плечі зменшився.

Потім Арасибо підніс мені до рота велику тикву і зливав у горло дуже міцний кашірі. Інші тримали мою голову, щоб не падала назад. Уже після кількох ковтків я оп'янів, але кульгавий усе лив і лив, доки я, зовсім п'яний, не втратив свідомості.

Коли опритомнів, було вже темно. Заціпенілі відчуття несміливо прокидалися, ніби я поволі повертався з ін шого світу. Тільки тупий біль од страшенної спраги повністю повернув мені свідомість.

Я лежав у нашій хатині. Надворі палало багаття, світло від нього крізь вхідний отвір било мені в очі. Тут же поруч, на землі, стояв кухоль з водою. Я простяг до нього праву руку, підніс до рота і жадібно напився. Лівим плечем не міг навіть ворухнути.

Друзі, що сиділи біля багаття, почули мене і ввійшли в хатину. Вони дуже зраділи, коли побачили, що я прокинувся.

— Душа повертається до тіла! — ствердив Манаурі. — Дати йому більше води, нехай п'є!

Я зовсім протверезився, тільки дуже ослаб. Біль у лівому плечі зник, що вважалося за добру ознаку. Арнак доторкнувся до мого чола.

— Він уже не потіє! — закричав задоволений товаришам.

І мені теж здалося, що настав перелам у хворобі і що тіло перебороло отруту. Страшну отруту, надзвичайної сили! Пекельну отруту драконового насіння! Адже маленьку крапельку, яку змія впустила мені під шкіру, майже зараз же було усунуто із розтятої рани і до того ж старанно виссано, але ота тисячна частинка крапельки, незважаючи ні на що, вдерлася до крові. Ця незмірно маленька крихта блискавично звалила дужого, здорового чоловіка. Яка ж необмежена шкідлива сила була там! Аж людський розум затьмарювався і думка здригалася, безсила зрозуміти будь-що. Люте зло ховалося в пущі, та й не тільки в пущі: воно було серед деяких людей.

— Ми знайшли ще дві змії на кущах! — сказав мені Арнак.

— Прив'язані? — запитав я безсилим голосом.

— Так! — відповів хлопець і закусив губи.

За хвилину він наблизився до мене і сів поруч на ліжку. Обличчя у юнака було похмуре, очі невеселі.

— Ми радилися, що робити, — сказав він здавленим голосом. — Треба з цим покінчити…

— З чим? — подивився я уважно на нього.

— Деякі вважають, що найкраще залишити Серіму і оселитися десь в іншому місці, може у верхній течії Ітамаки. Інші ж, навпаки, заперечують, кажуть, що треба залишитись і вбити Карапану та Конесо. Більшість у нашому роді наполягають на останньому.

Побачивши на моєму обличчі незадоволення, Арнак завагався і замовк.

— Ну й що ж ви вирішили? — запитав я.

— Віддалятися від Серіми небезпечно: акавої. Вони можуть з'явитися кожного дня. Разом ми сильні, нарізно — слабкі, ворогові легше буде нас розбити. Вибору немає, залишається тільки друга можливість: убити їх. І ми так ухвалили. Підемо і вб'ємо їх…

Обурений, я підвівся з постелі, хоч був дуже слабий і почував себе погано.

— Ні! — вигукнув я гнівно, — Цього не можна робити! Не можна! — вдруге голосно викрикнув я щосили.

Арнак, дуже здивований, круглими очима дивився на мене. Такого опору він не сподівався з боку людини, яка двічі ледве врятувалася від страшної смерті.

— Пам'ятай, хто тих гадів підкинув! — обурився він.

— Я пам'ятаю!

— І ще й захищаєш їх?

— Не захищаю!

— Не захищаєш, але й не дозволяєш їх убити!

— Не дозволяю!

Арнак злякано дивився на мене, немовби у мене невистачало п'ятої клепки. Я посміхнувся до нього.

— Розум! Розум майте! — зітхнув я.

— Розум! — відсахнувся він глузливо. — Розум говорить одне: вбити їх, як собак!.. Чому ти не дозволяєш?

— Нас усього тридцять воїнів, а їх у десять разів більше…

— За нами багато піде…

— Багато, але не всі. Головний вождь і чаклун — це не абияка влада, і вони користуються великою пошаною, сам ти про це казав не раз. Багато прихильників піде за ними і помстяться за їх смерть. Виникне братовбивча війна, найогидніша з воєн, яка не один народ, сильніший, ніж ваше плем'я, цілком знищила, А тут ще акавої.

— А може, вони й не прийдуть! Хто знає.

— Хоч би й не прийшли, то плем'я може само себе вибити, у власному лоні? Ей, Арнак, з твоїм розумом щось сталося!..

— Я хочу тобі добра, Яне! Ми про тебе думаємо! — видушив хлопець розпачливо.

У Арнака завжди було замкнуте обличчя, а проте в світлі багаття я побачив, що він зажурився. Я з щирим