Читати книгу - "Оріноко"

— Я знаю, Арнак, що ти любиш мене! — кивнув я головою, зворушений, — Але якщо йдеться про мене, то слухай!

Коротко і зрозуміло я виклав їм свою думку: саме тому, що йшлося про мене, я ні в якому разі не хотів допустити пролиття крові, Я був тут небажаним чужинцем і не зніс би, якби заради мене дійшло до братовбивчої війни. Конесо і Карапана, засліплені якоюсь хибною думкою, не злюбили мене, але я не втрачав надії, що рано чи пізно вони зрозуміють свою помилку…

— А якщо не зрозуміють? — втрутився Арнак.

— Не залишається зараз нічого іншого, як подвоїти пильність. Розумієш мене?

— Розумію, Яне!

Я попросив хлопця, щоб він аравакською мовою пояснив Манаурі та іншим мою просьбу: не робити ніяких ворожих кроків. Це не збігалося з їх думками, особливо з думкою вождя, але вони обіцяли мене слухати.

Уже світало, всі чоловіки пішли в пущу, щоб принести забитих кабанів.

— Лясана та її мати, — звернувся до мене Арнак перед відходом, — пильнуватимуть тебе. Може, тобі дати яку-небудь зброю?

— Навіщо? Хіба поклади мені сюди пістолет… Розмова з товаришами зовсім позбавила мене сил.

Коли всі пішли, Лясана увійшла в хату і перев'язала мені рану, прикладаючи до неї свіже листя цілющого зілля.

— Дякую тобі, Чарівна Пальмо! — відізвався я сердечно.

— За що дякуєш?

— За те, що ти робиш зараз, і за те, що в лісі…

— За те, що напилася твоєї крові? — посміхнулася вона до мене щаслива. — Вона мені дуже до смаку… За три дні ти видужаєш.

— А коли загоїться рана?

— Це ще довго триватиме, довго. На ліве плече будеш слабий ще багато днів…

— А ти, мабуть, радієш?

— Радію? — здивувалася. — Чого б це я раділа?

— Що я так швидко знову не схоплю тебе лівою рукою за волосся і не зроблю тобі боляче.

— Ой! — вона нахилилася низько наді мною з глузливою іскоркою в очах. — А хіба у тебе немає другої, здорової руки?

Але зразу відступила на крок, чимсь дуже збентежена, допитливо дивлячись на мене, наче хотіла побачити мене наскрізь.

— Гей! — вигукнув я весело. — Чи ти не пізнаєш мене?

— Ні! — відповіла коротко і твердо.

— Це ж я, Білий Ягуар! — жартував я далі.

— Я ще там, у пущі, дещо зміркувала, — говорила воца задумавшись, наче сама до себе, не звертаючи уваги на мої жарти. — Адже ти розмовляєш нашою мовою. Хіба це можливо?

— Я навчився.

— Коли ж? — дивувалася дівчина.

— Хіба мало я наслухався вашої мови від Арнака, Вагури, Манаурі, від тебе? Ах, від тебе! — засміявся я тихо.

— Чому тобі так весело?

— Я пригадав нічну розмову між однією чудовою жінкою і її вождем біля підніжжя Гори Шулік, на палубі парусника…

— Так ти вже тоді розумів нас?

— Угу!

— І нічого тоді не сказав?

— Ви ж так багато говорили…

Я розумів по очах Лясани, що вона дуже почервоніла і зніяковіла від того, що я її викрив. Просто заніміла.

— Ти не соромся! — ніжно погладив я її по руці. — Від тебе хотіли, щоб ти мене, як висловився Манаурі, обплутала, а ти ж з незвичайною гідністю відмовила, благородно заперечувала! Тоді ти заволоділа моїм серцем…

— Значить, усе-таки обплутала! — приснула вона.

— Мабуть, що так! — визнав я. — А хочеш мати більшу владу наді мною?

— Хочу!

— Тоді не кажи нікому, що я вмію розмовляти ара-вакською мовою. Хай це залишиться між нами…

В останні хвилини я знову знесилів, повіки злипалися, а змучені думки вилітали з голови. Лясана ще щось говорила, але це вже не доходило до мене: я заснув справді мертвим сном.

У сні мене мучили кошмари, якісь братовбивчі сварки, потворні змії, мені докучали завзяті сперечання, вперті і гомінкі. Нарешті, сварливий гомін пробив заслону сну, і я почав прокидатися. З подвір'я долинали підголоси сварки, тепер уже справжньої.

Я витверезився вмить, пізнавши по голосах, хто там сперечався: Лясана з Конесо і Карапаною. Лясана не дозволяла їм увійти до моєї хати.

— Не можна! — кипіла вона, роздратована і рішуча. — Манаурі заборонив пускати!..

— Заборонив пускати і мене, головного вождя?

— Кого б то не було! Нікому не можна!

— Відійди, відьмо! — засичав Конесо. — Бо розтрощимо тобі голову. Ми хочемо тільки подивитися на нього і допомогти йому.

Лясана побачила, що цим двом вона сама не дасть ради, а всі чоловіки нашого роду були ще в пущі.

— Добре! — погодилась вона, хвилинку вагаючись. — Але покладіть зброю перед хатою! Не можна йти з палицями!

— Хай буде по-твоєму! — зупинився вождь. — Оце так злюка!

— Сука! — буркнув чаклун.

День був ясний, сонце вже зійшло, мабуть, з годину тому. В хатині панувала світла напівтемрява, незважаючи на те, що вхід був завішений шкірою. Почувши голоси, я швидко простягнув руку до пістолета і, звівши курок, сховав зброю під мату, якою був накритий. Держав пістолет біля правого стегна, тримаючи його за рукоятку і поклавши палець на курок.

Спочатку ввійшли два чоловіки, за ними Лясана. Завісу лишили відхиленою, і тому в хатині було видніше. Підійшли до мого ліжка. Лясана стала збоку, щоб бачити кожен їх рух.

Я лежав навзнак з трохи піднятою головою. Нерухомі очі, що задерев'яніло дивилися в куток даху, були у мене напівзаплющені, як це буває у людей паралізованих. Куточком ока я ледве бачив постаті прибулих.

Вони довго дивилися на мене зверху, нічого не кажучи. Потім Карапана нахилив голову аж до моїх очей і зблизька втупив у них