Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Ох, як би я хотів вже бути там! — не вгавав маленький Джек.

Аби швидше дістатися до гацієнди Сан-Феліче, треба було менше зупинятися в дорозі. Тому місіс Уелдон та її супутники вирішили скоротити час зупинок.

Вигляд лісу вже змінювався. Все частіше зустрічалися широкі галявинки. Крізь зелений килим трав проглядав рожевуватий граніт і блакитнуватий камінь, схожий на ляпіс-лазур. Інші пагорби вкривала сасапарель — рослина з м’ясистими бульбами. Її непрохідні зарості часом змушували мандрівників жалкувати за вузькими стежками в лісовій хащі, якими все таки легше було пробиратися.

До заходу сонця маленький загін пройшов близько восьми миль. Цей перехід закінчився без пригод і не викликав ні в кого втоми. Щоправда, то був лише перший день в дорозі — потрібно було готуватися до того, що наступні етапи виявляться важчими.

За спільною згодою вирішено було зупинитися на відпочинок. Розбивати табір за всіма правилами не варто було на одну ніч, і мандрівники розташувалися просто на землі. Загрози нападу з боку тубільців або диких звірів не було, тож для охорони досить було виставити одного вартового, змінюючи його кожної другої години.

Привал влаштували під величезним манговим деревом; його розлоге гілля, вкрите густим листям, утворило ніби природну альтанку. У разі необхідності можна було б сховатися серед його листя. Але як тільки-но прибув маленький загін, на верхівці дерева здійнявся галасливий концерт. Мангове дерево слугувало сідалом для цілої зграї сірих папуг, балакучих, задерикуватих пернатих, які зазвичай нападають на інших птахів. Було б помилкою складати про них думку, спостерігаючи тільки за їхніми родичами, яких в Європі можна зустріти лише у клітках.

Папуги здійняли такий галас, що Дік Сенд мав намір рушничним пострілом змусити їх замовчати або розлетітися. Проте Герріс відмовив його, мовляв, у цих безлюдних місцях краще не видавати своєї присутності подібними звуками.

— Пройдемо без шуму, і не буде жодної небезпеки, — сказав він.

Вечеря була невдовзі готова, не довелося навіть готувати продукти на вогні: вона складалася з консервів і сухарів. Струмочок, що протікав під травою, постачав подорожанам воду; її пили, додаючи по кілька крапель рому. Десерт у вигляді соковитих плодів мангового дерева зірвали, незважаючи на пронизливий лемент папуг.

До кінця вечері стало темнішати. Тіні повільно піднімалися від землі до верхівок дерев. Тонке різьблення листя незабаром виділилося на тлі неба. Перші зірки здавалися яскравими квітками, що спалахнули на кінцях горішніх гілок. Вітер з настанням ночі почав вщухати й не шелестів більше у гіллі. Замовкли навіть папуги. Природу обіймав сон й закликав у свої обійми всі живі істоти.

Приготування до нічлігу було дуже нескладним.

— А чи не розкласти нам на ніч багаття? — запитав Дік Сенд в американця.

— Не варто, — відповів Герріс. — Ночі, на щастя, тепер теплі, а крона цього гігантського дерева затримує випаровування. Таким чином, нам не загрожує ані холод, ані вогкість. Я повторюю, мій друже, те, що вже говорив: постараємося прослизнути непоміченими. Не треба ані стріляти, ані розводити багаття.

— Я знаю, — втрутилася в розмову місіс Уелдон, — що нам нема чого побоюватися індіанців, навіть тих кочових лісових жителів, про яких ви нам говорили, містере Геррісе… Проте є й інші мешканці лісів — чотириногі… Чи не краще відігнати їх яскравим багаттям?

— Місіс Уелдон, місцеві чотириногі не заслуговують такої честі. Швидше вони бояться зустрічі з людиною, аніж людина зустрічі з ними.

— Ми ж в лісі, — сказав маленький Джек, — а в лісах завжди водяться звірі.

— Є різні ліси, друже, так само як і звірі бувають різні, — сміючись відповів йому Герріс. — Уяви, що ти знаходишся у великому парку. Адже недарма індіанці кажуть про свою країну: «Es como el Pariso!» Вона зовсім як рай земний.

— А змій тут немає? — запитав Джек.

— Ні, мій хлопчику, — відповіла місіс Уелдон. — Тут немає ніяких змій. Можеш спати спокійно.

— А леви? — не вгавав Джек.

— Жодних левів, мій хлопчику, — відповів Герріс.

— А тигри?

— Запитай у своєї мами, чи чула вона, щоб у Південній Америці водилися тигри.

— Ніколи, — відповіла місіс Уелдон.

Кузен Бенедикт, який був присутній при цій розмові, зауважив:

— Це точно, у Новому Світі немає ані тигрів, ані левів. Зате тут є ягуари й кугуари.

— Вони хижі? — запитав маленький Джек.

— Ба! — сказав Герріс. — Тубільці борються з ними один на один, а нас багато, і ми добре озброєні. Ваш Геркулес міг би голими руками задушити відразу двох ягуарів, по одному кожною рукою.

— Дивися, Геркулесе, не спи! — сказав маленький Джек. — І якщо звір захоче вкусити мене…

— То я сам його вкушу, містере Джеку! — відповів Геркулес, вишкіривши два ряди міцних зубів.

— Ви будете на варті, Геркулесе, — сказав Дік Сенд, — поки я не зміню вас, а мене потім перемінять інші.

— Ні, капітане Діку, — заперечив Актеон, — Геркулес, Бат, Остін і я впораємося самі з вартою. Вам треба відпочити цієї ночі.

— Дякую, Актеоне, — відповів Дік Сенд, — але я маю…

— Нічого ти не маєш, Діку! — заявила місіс Уелдон. — Подякуй цим славним людям і прийми пропозицію.

— Я теж буду на варті, — промурмотів маленький Джек, в якого вже злипалися оченята.

— Так, звичайно, мій хлопчику, — сказала мама, не бажаючи сперечатися з ним, — ти теж будеш на варті.

— Але якщо в