Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Ні, містере Герріс, — відповіла молода жінка. — Мій чоловік їздить у справах лише в Нову Зеландію, тому й мені не довелося побувати в інших місцях. Ніхто з нас не знає Нижньої Болівії.

— Що ж, місіс Уелдон, вам і вашим супутникам варто познайомитися з дивовижною місцевістю, природа якої різко відрізняється від природи Перу, Бразилії й Аргентини. Флора й фауна Болівії вразять будь-якого натураліста. Ви можете лише радіти, що зазнали катастрофи у такій цікавій місцевості. Ото вже справді можна сказати: «Не було б щастя, так нещастя допомогло…»

— Я хочу вірити, що привів нас сюди не випадок, містере Герріс, а Бог…

— Бог? Так, так, звісно, Бог, — відповів Герріс тоном людини, яка не допускає втручання провидіння в справи земні.

А через те, що ніхто з мандрівників не знав цієї країни, Герріс люб’язно вказував їм на різні зразки місцевої флори й повідомляв назви найоригінальніших дерев у лісі. Кузен Бенедикт міг пошкодувати, що цікавиться лише однією ентомологією. О, якби він був ще й ботаніком! Яке розмаїття відкриттів і знахідок зробив би він у цьому лісі! Скільки тут було рослин, про існування яких у тропічних лісах Нового Світу наука й не підозрювала! Кузен Бенедикт міг би навіки прославити власне ім’я. Але, на жаль, він не любив ботаніку й нічого в ній не тямив. Скажемо більше: він навіть відчував відразу до квітів — адже деякі різновиди квітів, казав він, насмілюються ловити комах і, замкнувши їх у свої вінчики, отруюють власними соками.

Все частіше в лісі почали зустрічатися заболочені місця. Під ногами хлюпотіла вода. Зливаючись разом, її струмки живили припливи вже знайомої мандрівникам річки. Деякі припливи були так широкі й повноводі, що доводилося шукати брід, аби переправитися на інший берег. Низькі й топкі береги річок густо заросли очеретом.

Обминувши болота, мандрівники знову ступили під покров високих дерев. Вузенькі стежки зазміїлися в лісі.

Хоча загін відійшов вже на достатньо велику відстань від берега моря, у лісі росло багато мангових дерев. Від кореня й до галузок їхні стовбури були наче хутром обкутані лишайниками. Мангові дерева дають густу тінь, їхні плоди надзвичайно смачні, і все ж, розповідав Герріс, жоден тубілець не насмілюється вирощувати їх. «Хто посадить мангове дерево, той умре», — йшлося у місцевому повір’ї. Герріс також вказав місіс Уелдон і Діку на дивовижне ебенове дерево, чорна деревина якого краща й твердіша від звичайних видів. Герріс, сказав, що це папірус і не помилився.

У другій половині дня після нетривалого відпочинку маленький загін почав підніматися на пологі пагорби, які слугували ніби передгір’ям високого хребта, що тягся паралельно до берега, і з’єднував з ним рівнину.

Тут ліс почав рідшати, дерева вже не тіснилися суцільними рядами. Однак дорога не покращилася: земля суцільно була вкрита буйними, високими травами. Здавалося, загін перенісся у джунглі Східної Індії. Рослинність була не такою рясною, як у низовині річки, що впадає в океан, але все ж густіша, ніж в країнах помірного поясу Старого й Нового Світу. Всюди виднілися індигоноски. Ця стручкова рослина має надзвичайну життєздатність. Зі слів Герріса, варто було хліборобові закинути поле, як негайно ж його захоплювали індигоноски, до яких тут ставилися з такою ж зневагою, як у Європі ставляться до кропиви й будяків.

Але зате в лісі зовсім не було каучукових дерев. А тим часом «Ficus prinoides», «Castillia elastica», «Cecropia pelta-ta», «Cameraria latif olia», і особливо «Suphonia elastica», що належать до різних родин, вдосталь зустрічаються в південноамериканських лісах. На диво мандрівників, вони не знаходили жодного каучуконоса.

А Дік Сенд давно вже обіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звичайно, був дуже розчарований: він уявляв, що м’ячі, гумові ляльки, що пищать, та гумові кулі ростуть просто на гіллі цих дерев. Джек поскаржився матері.

— Май терпіння, друже, — відповів Герріс. — Ми побачимо сотні каучукових дерев довкола гацієнди.

— Вони справді гумові? — запитав маленький Джек.

— Найсправжнісінькі. А поки що чи не хочеш скуштувати ось ці плоди? Дуже смачні й втамовують спрагу.

З цими словами Герріс зірвав з дерева кілька плодів, на вигляд такі ж соковиті, як персики.

— А ви впевнені, що ці плоди не нашкодять? — запитала місіс Уелдон.

— Можу запевнити, місіс Уелдон, — відповів Герріс, — а як доказ я скуштую їх сам. Це плід мангового дерева.

І Герріс встромив у соковитий плід свої міцні білі зуби. Маленький Джек не змусив себе довго припрошувати й вчинив так само. Він заявив, що «груші дуже смачні», і дерево негайно стали оббирати. У цього різновиду мангових дерев плоди достигають у березні й у квітні, тоді як в інших — тільки у вересні, і тому вони стали в пригоді.

— Дуже смачно, дуже смачно, — з повним ротом казав хлопчик. — Але мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимуся. Я хочу гумове дерево!

— Потерпи трішки, синку! — заспокоювала хлопчика місіс Уелдон. — Адже містер Герріс обіцяв тобі.

— Це ще не все, — не вгавав Джек. — Дік обіцяв мені ще…

— Що ж ще обіцяв тобі Дік? — посміхаючись, запитав містер Герріс.

— Пташку-муху!

— Побачиш і пташку-муху, мій хлопчику! Лише трохи далі… далі звідси! — відповів Герріс.

Джек мав право вимагати, аби йому показали чарівних колібрі: адже він потрапив до країни, де їх дуже багато. Індіанці, які вміють майстерно плести пір’я колібрі, наділили цих чарівних представників пернатих поетичними іменами. Вони називають колібрі «сонячним променем» або «сонячними кучерями». Для них колібрі — «цариця квітів», «небесна квітка, яка прилетіла з ласкою до квітки земної», «букет із самоцвітів, що виблискує при світлі дня», тощо. Розповідають, що в індіанців є поетичні назви для кожного зі ста п’ятдесяти різновидів чудесного сімейства колібрі.

Однак, хоча всі мандрівники одностайно стверджували, що в болівійських лісах