Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Джек негайно заявив матері, що він сам керуватиме конем «чужого пана». Йому дали тримати повід, і Джек відразу відчув себе визнаним начальником загону.

Пройшовши кроків триста берегом річки, маленький загін вступив під покров незайманого лісу, по звивистих стежках якого йому потрібно було мандрувати упродовж десяти днів. Дік Сенд не без остраху поглядав на лісову хащу, хоча, власне кажучи, у нього не було жодних підстав тривожитися. Навпаки, місіс Уелдон — жінка й мати, яку небезпека невідомості мала лякати подвійно, — була зовсім спокійною. Вона знала, що ані люди, ані звірі, що зустрічаються в районі пампи, не були небезпечними, — у цьому полягала перша причина її спокою. По-друге, вона вірила, що з таким надійним провідником, яким їй видавався Герріс, немає ризику заблукати в лісі.

Попереду маленького загону йшли Дік Сенд і Герріс — один із довгоствольною рушницею, інший з карабіном. За ними йшли Ват і Остін, також озброєні карабінами й ножами. За ними їхали на коні місіс Уелдон і Джек. За ними йшли Том і стара Нан. Ар’єргард становили Актеон, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом.

Цей порядок мав по можливості зберігатися упродовж всього переходу. Дінго кружляв біля загону, то відстаючи, то забігаючи вперед. Дік Сенд звернув увагу на те, що собака начебто увесь час шукає сліди. Дінго поводився дуже дивно відтоді, як він потрапив на сушу після катастрофи «Пілігрима». Собака увесь час перебував у стані сильного збудження. Часто він глухо гарчав, але й у цьому гарчанні швидше вчувалася скарга, ніж погроза. Дивну поведінку собаки помітили усі подорожани, але ніхто не міг її пояснити.

Кузена Бенедикта, так само як і Дінго, неможливо було змусити крокувати у визначеному порядку. Для цього його потрібно було б тримати на прив’язі. Із бляшаною коробкою на боці, із сіткою в руці, з великою лупою, що висіла на грудях, він нишпорив довкола, забирався у високу траву в пошуках прямокрилих, сітчастокрилих та інших «крилих», ризикуючи, що його вкусить яка-небудь отруйна змія.

На початку походу стривожена місіс Уелдон раз у раз кликала його. Але з ентомологом неможливо було нічого вдіяти.

— Кузене Бенедикте, — сказала вона йому нарешті, — не спокушайте мого терпіння. Востаннє пропоную вам нікуди не відходити від нас!

— Дозвольте, кузино, — заперечив затятий ентомолог, — а якщо я побачу комаху…

— Якщо ви побачите комаху, — відразу перервала вченого місіс Уелдон, — ви дасте їй спокій, інакше мені доведеться відібрати у вас ящик з колекцією.

— Як це відібрати в мене колекцію?! — вигукнув кузен Бенедикт таким тоном, немов місіс Уелдон загрожувала вирвати йому серце.

— Так! І, крім ящика, сітку! — відповіла невблаганна місіс Уелдон.

— І сітку, кузино?! Може, й окуляри? Ні! Ви не посмієте! Ви не посмієте!

— Так. І окуляри! Дякую вам, кузене Бенедикте. Ви мені нагадали, що я можу зробити вас сліпим і хоча б у такий спосіб змусити вас поводитися розумно!

Ця потрійна погроза втихомирила непосиду кузена майже на цілу годину. А потім він знову почав відходити у бік. Було зрозуміло, що він все одно полюватиме за комахами, навіть залишившись без окулярів, сітки і ящика. Довелося махнути на нього рукою й надати йому свободу для дій. Геркулес зобов’язався стежити за кузеном Бенедиктом. Місіс Уелдон уповноважила негра-велетня поводитися з кузеном Бенедиктом так само, як сам ентомолог поводився з рідкісними комахами. Іншими словами, якби знадобилося, Геркулес мав би упіймати його й поставити на місце так само делікатно, як сам кузен Бенедикт зробив би це з рідкісним лускатокрилим.

Після такого розпорядження кузеном Бенедиктом припинили перейматися. Маленький загін, як видно зі сказаного, був добре озброєний і готовий до всіляких несподіванок, хоча Герріс і стверджував, що у цьому лісі не доводиться побоюватися неприємних зустрічей, хіба що з кочівниками-індіанцями. У будь-якому разі, вжитих заходів обережності було достатньо, аби тримати всіх зустрічних на належній відстані.

Стежки, прокладені в густому лісі, більше скидалися на звірині, і пересуватися ними було нелегко. Герріс не помилився, коли казав, що за дванадцять годин ходьби загін долатиме на день у середньому від п’яти до шести миль.

Погода стояла чудова. На безхмарному небі сонце стояло у самісінькому зеніті. Його промені падали на землю майже прямовисно. На відкритій рівнині спека була б нестерпна, але під непроникною зеленню дерев її було неважко переносити. Герріс не втратив можливості звернути на це увагу своїх супутників. Більшість деревних порід у лісі були незнайомі місіс Уелдон та її супутникам, як білим, так і чорним. Однак людина тямуща помітила б, що, крім всіх своїх цінних якостей, вони не відрізняються великою висотою. Тут росла баугінія, або «залізне дерево», моломпі, подібна до індійського дерева птерокарпа, легка й міцна деревина якого йде на виготовлення весел; з його стовбура рясно сочився сік. Подекуди виднілися сумахи, інакше їх ще називали «фарбувальними жовтниками», вони містять велику кількість барвників. Були тут і бакаути з товстими стовбурами, футів по дванадцять в діаметрі, але менш цінні, ніж звичайні гваякові дерева.

Дік Сенд розпитував у Герріса про назви дерев.

— Хіба вам ніколи не доводилося бувати в Південній Америці? — запитав той, перш ніж відповістити на запитання юнака.

— Ніколи, — сказав Дік Сенд. — Я вже чимало поїздив по світу, але жодного разу не бував у цих місцях. Правду кажучи, я навіть не зіштовхувався з людьми, які добре знали б узбережжя Південної Америки.

— А в Колумбії, Чілі або Патагонії ви не бували? — запитав Герріс.

— Ні, ніколи…

— І місіс Уелдон теж ніколи