Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Змилуйтесь, я дуже радий, — сказав Герріс. — Адже я вам уже казав, що тут рідко вдається зустріти співвітчизників. Для мене щире задоволення зробити вам цю послугу.

— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Геррісе, — відповіла місіс Уелдон. — Але все ж я не хочу позбавляти вас коня. Я добре ходжу…

— А я ще краще, — з поклоном сказав Герріс. — Я звик мандрувати пампою, і якщо наш загін затримається в дорозі, то, сподіваюся, це відбудеться через мене. Ні, місіс Уелдон, на коні поїдете ви та ваш маленький Джек. Утім, може статися, що дорогою ми зустрінемо кого-небудь із службовців гацієнди. І якщо вони їхатимуть верхи, то охоче поступляться нам своїми кіньми.

Дік Сенд бачив, що, висуваючи нові заперечення проти пропозиції Герріса, він лише засмутить місіс Уелдон.

— Містере Геррісе, — сказав він, — коли ми виступаємо?

— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів Герріс. Дощовий період розпочинається тут у квітні, і треба постаратися до його настання прибути у гацієнду Сан-Феліче. Дорога через ліс — найкоротша й, мабуть, найбезпечніша. Кочівники-індіанці рідко заглядають до лісу: вони воліють грабувати на узбережжі.

— Томе, і ви, друзі мої, — сказав Дік, звертаючись до негрів, — нам потрібно вже зараз розпочати готуватися до походу. Відберемо із запасу провізії те, що легше нести, і все спакуємо в тюки; поклажу ми розподілимо між собою.

— Містере Діку, — сказав Геркулес, — якщо хочете, я один понесу весь вантаж.

— Ні, мій славний Геркулесе, — відповів юнак, краще поділити ношу між усіма.

— Ви, мабуть, силач, Геркулесе, — сказав містер Герріс, оглядаючи з голови до ніг негра, ніби той був виставлений для продажу. — На африканських невільничих ринках за вас дали б чимало.

— Не більше, ніж я коштую, — сміючись, відповів Геркулес. — Тільки покупцям довелося б добряче побігати, аби впіймати мене.

Умовившись про усе, взялися до справи, щоб прискорити вихід. Збори були нетривалі, адже шлях від узбережжя до гацієнди Сан-Феліче мав забрати не більше десяти днів.

— Містере Геррісе, перш ніж ми скористаємося вашою гостинністю, ми хотіли би бачити вас у себе в гостях, — сказала місіс Уелдон. — Сподіваюся, ви не відмовитеся поснідати з нами?

— Із задоволенням, місіс Уелдон, із задоволенням, — весело відповів Герріс.

— За кілька хвилин сніданок буде готовий.

— Чудово, місіс Уелдон. Я використаю цей час, аби привести коня. Він вже поснідав.

— Дозволите супроводжувати вас? — запитав Дік Сенд американця.

— Якщо хочете, мій юний друже, — відповів Герріс, — підемо, я покажу вам нижню течію цієї річки.

І вони пішли вдвох.

Тим часом місіс Уелдон послала Геркулеса на пошуки ентомолога.

Кузена Бенедикта не хвилювало нічого з того, що діялося довкола. Він тинявся узліссям у пошуках рідкісних комах, але нічого не знайшов. Геркулесу довелося ледве не силоміць привести його. Місіс Уелдон повідомила кузену Бенедиктові, що вирішено вирушати пішки через ліс у глиб країни й що похід триватиме днів десять. Кузен Бенедикт відповів, що він готовий вирушати будь-якої миті. Він згодний пройти пішки через усю Америку від краю до краю, якщо тільки йому дозволять дорогою колекціонувати комах.

Потім місіс Уелдон разом із Нан приготувала смачний і ситний сніданок. Він був аж ніяк не зайвим перед далекою дорогою.

Тим часом Герріс і Дік пройшли берегом до гирла річки й піднялися на кілька сотень кроків вгору за її течією. Там вони побачили прив’язаного до дерева коня, який веселим іржанням привітав свого господаря.

Це був чудовий кінь невідомої Діку Сенду породи. Але для досвідченої людини досить було кинути погляд на тонку шию, маленьку голову, довгий круп, похилі плечі, майже горбоносу морду, аби помітити помітні ознаки арабської породи.

— Ви бачите, мій юний друже, — сказав Герріс, — яка це сильна тварина. Цілком можна розраховувати, що вона не підведе в дорозі.

Герріс відв’язав коня, узяв його за вуздечку й, крокуючи попереду Діка, пішов до гроту. Юнак йшов за ним, пильно вдивляючись, оглядаючи ліс і обидва береги ріки. Але він не помітив нічого підозрілого. Вже підходячи до гроту, він поставив американцеві запитання, на яке той аж ніяк не міг очікувати.

— Містере Герріс, — запитав він, — чи не зустріли ви цієї ночі португальця на ім’я Негоро?

— Негоро? — перепитав Герріс тоном людини, яка не розуміє, чого від нього хочуть. — Хто такий цей Негоро?

— Судновий кок «Пілігрима», — відповів Дік Сенд. — Він кудись зник.

— Потонув? — запитав Герріс.

— Ні, ні, — відповів юнак. — Учора ввечері він ще був з нами, а вночі пішов. Ймовірно, він піднявся нагору за течією річки. Я тому й запитую вас, бо ви прийшли з того боку. Ви не зустріли його?

— Я не зустрів нікого, — сказав американець. — Якщо ваш кок один забрався в лісову хащу, він ризикує заблудитися… Втім, може, ми наздоженемо його дорогою.

— Так, можливо… — пробуркотів юнак.

Коли Дік Сенд і Герріс підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Як і вчорашня вечеря, він складався із усяких консервів і сухарів. Герріс накинувся на їжу з вовчим апетитом.

— Я бачу, — сказав він, — що ми не помремо з голоду дорогою. Але що буде із цим нещасним португальцем, про якого мені розповів наш юний друг?

— А! — перервала його місіс Уелдон. — Дік Сенд вже сказав вам, що Негоро зник? — Так, місіс Уелдон, — відповів юнак. — Я хотів довідатися, чи містер Герріс не зустрів Негоро.

— Ні, не зустрів, — сказав американець. — Не варто думати про цього дезертира, краще перейдемо до нашої справи. Ми можемо виступити в похід, місіс Уелдон, коли ви побажаєте.

Кожен узяв призначений йому тюк. Місіс Уелдон