Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Із чим вас і поздоровляю, — відповів Герріс тоном, у якому місіс Уелдон почула нотки глузування. — Втім, на землі Болівії немає рабів. Отже, вам немає чого боятися, і ви можете подорожувати тут так само безпечно, як і штатами Нової Англії.[56]
У цю минь із грота вийшов маленький Джек у супроводі Нан. Хлопчик тер оченята. Побачивши матір, він бігцем кинувся до неї. Місіс Уелдон ніжно поцілувала сина.
— Яке славне хлопченя! — сказав американець, підходячи до Джека.
— Це мій син, — відповіла місіс Уелдон.
— О місіс Уелдон! Ви, певно, страждали подвійно під час цих тяжких випробувань: за себе й за сина!
— Тепер це все позаду, містере Геррісе. Хвала Богові, Джек цілий і неушкоджений, як і всі ми.
— Дозволите поцілувати це чарівне дитя? — запитав Герріс.
— Так, пане.
Але, мабуть, містер Герріс не сподобався маленькому Джеку — він лише тісніше пригорнувся до матері.
— От як! — сказав Герріс. — Ти не хочеш поцілувати мене, крихітко? Виходить, я здаюся тобі страшним?
— Вибачите його, пане, — поспішила сказати місіс Уелдон. — Джек дуже сором’язлива дитина.
— Добре, пізніше ми з тобою познайомимося ближче, — відповів Герріс. — Коли ми прийдемо в гацієнду, там для тебе знайдеться славний поні, який допоможе нам подружитися.
Але навіть згадування про «славного поні» не потішило маленького Джека. Місіс Уелдон поспішила перемінити тему розмови — вона боялася, що непривітність Джека зачепить людину, яка так люб’язно запропонувала їм свої послуги.
Дік Сенд розмірковував над запрошенням Герріса йти з ним на гацієнду Сан-Феліче. Воно пролунало дуже доречно, але перехід у двісті миль то по лісах, то по голій рівнині мав дуже стомити місіс Уелдон і Джека: адже не було жодних засобів пересування.
Дік поділився своїми сумнівами з Геррісом і з цікавістю чекав на його відповідь.
— Справді, це довгий перехід, — сказав Герріс. — Але в лісі, за сотню кроків від берега, на мене чекає кінь. Я охоче надам його у розпорядження місіс Уелдон та її сина. Чоловіки підуть пішки, але маю вас запевнити, що й піший перехід не буде складним і занадто стомлюючим. До речі, коли я говорив про двісті миль, я мав на увазі шлях уздовж звивистого берега: цим шляхом я щойно пройшов сам. Але якщо ми підемо навпростець, через ліс, дорога скоротиться щонайменше на вісімдесят миль. Роблячи в день до десяти миль, ми непомітно доберемося до гацієнди.
Місіс Уелдон подякувала американцю.
— Якщо справді хочете показати свою вдячність, прийміть запрошення, яке я вам зробив — відповів Герріс. — Мені, щоправда, жодного разу не доводилося бувати в цьому лісі, але я не сумніваюся, що без зусиль знайду дорогу: адже я звик мандрувати лісами. От із продовольством справа трохи гірша. Я захопив із собою в дорогу рівно стільки провізії, скільки потрібно мені одному, аби дістатися до Сан-Феліче.
— Містере Герріс, — сказала місіс Уелдон, — у нас, на щастя, провізії більше ніж достатньо, і ми охоче поділимося з вами.
— То й чудово, місіс Уелдон! — вигукнув Герріс. — Все влаштовується щонайкраще, і, мені здається, нам залишається лише вирушати в дорогу.
Герріс пішов було до лісу, аби привести коня, але Дік Сенд зупинив його новим запитанням. Юнака не втішала перспектива відійти від берега моря й заглибитися у незайманий ліс, що тягнеться на сотні миль. Дік Сенд був справжнім моряком, і йому не хотілося залишати узбережжя.
— Містере Геррісе, — сказав він, — мене бентежить цей перехід у сто двадцять миль Атакамською пустелею. Чи не краще нам йти уздовж берега? На північ або на південь — мені однаково, аби лише дістатися до найближчого приморського міста.
Герріс злегка насупив брови.
— Юний друже мій, — сказав він, — як не погано я знаю це узбережжя, але мені відомо, що найближче приморське місто за триста або й чотириста миль звідси.
— На північ — це точно, — перервав його Дік, — але на південь?
— А на південь, — заперечив американець, — потрібно буде спуститися до самого Чілі. Отже перехід буде не коротшим. Крім того, на вашому місці я б постарався не наближатися до пампи Аргентинської республіки. Сам я, на превеликий жаль, не можу супроводжувати вас туди…
— Хіба кораблі, що випливають із Чілі в Перу, не проходять поблизу цього берега? — запитала місіс Уелдон.
— Ні, — відповів Герріс. — Курс їхній прокладено у відкритому морі. Ймовірно, ви не зустріли жодного судна?
— Справді, — сказала місіс Уелдон. — Отже, Діку, чи є в тебе ще якісь запитання до містера Герріса?
— Лише одне, місіс Уелдон, — відповів юнак, якому дуже не хотілося погоджуватися. — Я хотів би довідатися в містера Герріса, у якому порту ми знайдемо судно, що доставить нас до Сан-Франциско.
— Шкода, мій юний друже, але мені важко відповісти на це запитання, — сказав американець. — Я знаю лише, що з гацієнди Сан-Феліче ми знайдемо спосіб доставити вас до міста Атаками, а звідтіля…
— Містере Геррісе, — перервала його місіс Уелдон, — не думайте, будь ласка, що Діку не до душі ваше запрошення!
— Ні, місіс Уелдон, ні! — вигукнув, юнак. — Я з вдячністю готовий прийняти пропозицію містера Герріса. Одне лише, про що я шкодую, так це про те, що «Пілігрим» не зазнав катастрофи на декілька градусів північніше або південніше. Тоді б ми були поблизу порту, нам легше було б
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятнадцятирічний капітан», після закриття браузера.