Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дівчинка на кулі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

241
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчинка на кулі" автора Ольга Слоньовська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 139
Перейти на сторінку:
Хіба твій чоловік не варить їсти? Ти сама коли останній раз голубці крутила?

— Мамо, на моїх плечах набагато важча робота, аніж варити їсти!

— На моїх була також!

Та тоді, зі смертельно хворим дитям на руках, мама панічно боялася кудись їхати, бо ніколи далі райцентру не була. Її жахало, що доведеться в Києві самій усе вирішувати, а будь-яке рішення ніколи раніше не ставало її одноосібною справою. Тож знову в нашій хаті ховали дитину, був велелюдний похорон, а після нього — великі поминки. Андрій та Ліля напоїли горілкою, що її по краплинах зібрали зі склянок після трапези, нашого півня — і той накидався на Дідичку, на Чаляпка й Павлюка, як розлючений пес, щосили біг, наздоганяючи, далі — летів за своєю жертвою, сідав їй на голову й дзьобав у тім’я. Похорон наймолодшого братика я чомусь запам’ятала дуже розпливчасто. Пригадую тільки, що вже перші жайворонки прилетіли й співали з холодного піднебесся над цвинтарем. Але п’яного півня пам’ятаю добре. Й Андрієву та Лілину нестримну втіху зі своєї дурної витівки — теж.

У скільки ж літ я ходила в сільраду домагатися бабиної пенсії? Щось я плутаю! Але точно — ще до того часу, як надіслала свої вірші в районну газету, а це означає — до закінчення третього класу.

Напередодні восьмого березня Марія Степанівна запропонувала нам самостійно написати два-три речення про свою маму. Я ж написала віршик. Учителька мене дуже хвалила, і вдома я показала його мамі.

— Ади, яке дурне! — почула від неї.

Але ж я бачила, що мамі було приємно! Та й учителька мало не кожного уроку питала, чи я не створила ще якихось поезій. І я писала їх, як божевільна. Про літо і зиму, про синичку, про вербову гілочку з брунькою, про калюжі, які, коли світить сонце і в них відбивається небо, здаються бездонно глибокими — і я боюся в них ступити ногою, щоб не булькнути в ту прірву з ручками й ніжками і не потонути. Та найбільше мені вдався вірш, який починався словами: «У березні зима настала, замерзли річки й потічки…». Але чи був він написаний у березні? Може, у квітні, а то й у травні? Та моя нестерпна сверблячка побачити його надрукованим у газеті сягнула апогею. Я ж читала в суботніх номерах вірші, котрі, як мені тоді здавалося, були нічим не кращі від мого: про Леніна, про партію, про мир, про п’ятирічку — і під кожним із них жирним чорним шрифтом аж сяяло прізвище автора! Що, не міг чорний колір сяяти? Ви так вважаєте? Помиляєтесь! Ще й як міг, якщо мені до розпуки хотілося бачити на останній сторінці «Червоних знамен» і свої поезії, й своє прізвище!

Я витягла з поштової скриньки свіжий номер газети і вгорі, на полях останньої сторінки, дрібно, у дві колонки переписала власну заримовану писанину. А тоді спитала вчительку, куди газету з моїм віршиком нести. Добра Марія Степанівна не стала насміхатися, а дала мені чистий листочок паперу, перевірила, чи я переписала вірш без помилок, вийняла з шухляди конверт із маркою й пояснила, як його правильно заадресувати. Вчителька наполягала, що треба вказати, що я учениця третього класу, часто читаю чужі поезії в районній газеті й дуже хочу, щоб надрукували й мого віршика. Усе це ми з Марією Степанівною виклали на окремому листочку паперу, бо під самим віршем місця не залишилося, — але коли я принесла конверт на пошту, то витягла із нього листок з інформацією про себе. Чому? Тому що в газеті нічого про авторів ніколи не друкували. Що, інші люди чужих віршів у газетах не читають? Що, побачити свої також надрукованими не мріють? Усі автори — скромні, виховані, мовчать про те, що й так само собою зрозуміле, а я ні з того ні з сього буду розписувати тут про себе? Надрукують той мій лист у газеті — й мама буде з мене сміятися! Хіба не досить під віршем імені й прізвища?

Відтоді кожну газету «Червоні знамена» — а листоноша приносила її тричі на тиждень — я розгортала, тамуючи подих. Звісно, спочатку переглядала останню сторінку, але ж деколи вірші публікували й на інших, навіть на першій! Минув тиждень, два, три місяці — а мене взагалі не друкували! З’явилася навіть ціла газетна сторінка з поезіями багатьох авторів, але мого вірша між ними не було!

І враз — грім із ясного неба! Я того дня лише повернулася зі школи, ще не встигла роздягтися, як мама вхопила зі стола газету й тицьнула нею мені під ніс:

— Догралася? Дописалася? Наробила нам сорому? Тебе, дурепу, роз-кри-ти-ку-ва-ли!

Я не знала значення слова «розкритикували», але з маминих уст воно звучало ще страшніше, аніж «заарештували», «вбили», «розстріляли». Тремтячими пальцями я схопила газету і втупила очі в підвальну статтю. Власне, це був огляд літературних здобутків початківців. Когось хвалили, когось ґанили. Про мене ж написали у стилі монологу з фільму «Операція „И“ та інші пригоди Шурика». Пригадуєте: «У той час, як космічні кораблі борознять простори Всесвіту…». У газеті ж ішла мова про те, що коли радянські люди виконують соціалістичні зобов’язання, достроково здійснюють плани п’ятирічки, ось така-то авторка з такого-то населеного пункту — людина, звісно ж, молода й фізично здорова, потенційно здатна до суспільно-корисних діянь, — замість того, щоб показати себе активісткою у праці на благо Батьківщини, цікавиться нікому не потрібними дурницями: бо, як самі бачите, її найбільше хвилює, що у березні зима настала й позамерзали всі водойми!

Мені здалося, що на мене впало небо! Коли стемніло, я наважилася повитягати газети зі скриньок навіть у сусідів: преса ж там деколи лежала по місяцю, поки листоноша не починала сваритися з господарями, що нові газети вже нікуди класти, або запихала їх у паркан поміж штахети. Підписувалися селяни на періодику примусово, використовували її здебільшого, щоб загорнути оселедець чи кусень хліба. Або й рвали і цілими клаптями настромлювали на цвях для потреб виходку. Цілу ніч я не спала, боялася йти до школи, адже знала, що хтось-таки бодай один та, на моє лихо, знайдеться, що прочитає ту статтю, здогадається, про кого мова (бо ж наше прізвище — одне на все

1 ... 45 46 47 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчинка на кулі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчинка на кулі"