Читати книгу - "Емілі виростає"

Емілі перейшла садок, відтак, наблизившись до будинку впритул, зазирнула до кухні крізь вікно. Побачила: кузен Джиммі сидить самотою, щоправда, у товаристві двох свічок. Очі втопив у шинку, що звисає зі стелі, й безгучно ворушить губами. Все ясно: кузен Джиммі складає вірші, хоч не цілком зрозуміло, чому віддається тій справі о такій пізній годині.

Емілі обережно відчинила кухонні двері й увійшла досередини. Бідолашний кузен Джиммі з несподіванки втратив дар слова. Це справді Емілі чи, може, її дух? Емілі у пальто гранатового кольору, в гарненькому капелюшку з пір’ячком, Емілі з розпущеним волоссям і трагічними, скорботними очима. Емілі в запорошених вечірніх туфельках, у цьому дивовижному вбранні тут, у Місячному Серпі, о такій порі, замість лежати у своїй дівчачій постелі в Шрусбері?

Кузен Джиммі схопив холодні ручки, що їх простягнула йому дівчинка.

— Емілі, люба моя дитино, що сталося?

— Казати просто, без недомовок: я покинула дім тітки Рут і вже ніколи туди не вернуся.

Кузен Джиммі наразі не відповів нічого. Перейшов через кухню, розпалив вогонь, присунув крісло до пічки й посадовив на нього Емілі. Засвітив ще пару свічок і поставив їх на піч. А тоді знову сів на своє крісло, поклавши руки на коліна.

— Розкажи мені все.

Емілі, ще збурена і сповнена гіркоти, розповіла йому з усіма подробицями весь перебіг подій.

Кузен Джиммі слухав уважно, киваючи головою. Емілі почувалася ніяково. Що сильніше кузен Джиммі кивав головою, то невпевненішою ставала Емілі, то менше самій собі здавалася героїнею. Скінчила свою оповідь, повторивши твердо:

— У жодному разі до тітки Рут не повернуся.

Кузен Джиммі кивнув головою ще енергійніше, після чого простягнув їй кілька горіхів.

— Підживися, курчатко, — запропонував він.

Емілі вагалася. Дуже ласа була до горіхів, а від часу вечері нічого не їла. Проте горіхи мали небагато спільного з викликом, бунтом, з революційною ситуацією. Горіхи були, поза сумнівом, елементом консервативним. Через те Емілі відмовилася від горіхів.

Довелося кузенові Джиммі частуватися самому.

— Отже, до Шрусбері ти не повернешся?

— У кожному разі, до тітки Рут не вернуся нізащо.

— Це, власне, те саме.

Емілі це розуміла. Знала добре: не варто й сподіватися, щоб тітка Елізабет витрачалася на її проживання у пансіоні.

— І ти здолала весь шлях у туфельках, одна-однісінька, глупої ночі! — знов закивав головою Джиммі. — Гм, міцний у тебе характер!

— Ти не схвалюєш мого вчинку? — спитала Емілі тремтячим голосом, відчуваючи, як весь її внутрішній гарт ламається, зникає під дією отого кузенового кивання головою.

— Н-н-ні. То було безсовісно й підло з боку Рут Даттон — залишити тебе за дверима на цілу ніч.

— Визнаєш… правда ж? Ні, я не в силі вернутися до неї після того, що трапилося.

Кузен Джиммі уважно розглядав горіхи, крутячи їх у пальцях.

— Не думаю, щоб котрась із твоїх прабабць так легко зреклася можливості навчатись, — промовив він. — Принаймні, з боку Мурреїв — жодна, це достеменно, — додав після деякої паузи, мовби хотів зазначити, що не знає родини Старів, тому й не може нічого стверджувати щодо них.

Емілі сиділа, не озиваючись. Як мовив би Тедді, кузен Джиммі влучив одразу в десятку. Відчувала, що коли вже він у приступі натхнення посилається на її жіночих предків, то все набуває інакшого значення. Атож: речі й люди, якщо розглядати їх під кутом традиції, постають у відмінному світлі.

Мері Шіплі, Елізабет Барнлі, ті любі небіжчиці з Місячного Серпа, дивляться зараз на свою онуку — запальну, неприборкану, шалену — дивляться докірливо й співчутливо. Кузен Джиммі немовби дає на здогад, що Стари повсякчас керувалися лише чуттєвими імпульсами, піддавалися власним слабкостям. Ні, ні, вона доведе їм, що вони помиляються!

У даному випадку вона сподівалася від кузена Джиммі більшої прихильності, більшого розуміння. Знала наперед, що тітка Елізабет засудить її вчинок, що й тітка Лаура буде засмучена. Проте на кузена Джиммі вона розраховувала як на безумовного свого союзника. І досі він завжди таким союзником був.

— Мої прабабці ніколи не мали справи з тіткою Рут! — ображено кинула Емілі.

— Зате вони мали справу з твоїми прадідами, — відказав кузен Джиммі, неначе мав на думці, що це було найтяжче випробування, немовби хотів сказати, що для того, хто спізнав норов Арчібальда чи Х’юго Мурреїв, тітка Рут є тільки чистилищем, аж ніяк не пеклом.

— Кузене Джиммі, ти вважаєш, я повинна вернутися й вислухати нову лайку, витерпіти нові утиски з боку тітки Рут і далі поводитись так, мовби нічого не сталося?

— А що ти сама думаєш про це, курчатко? — спитав кузен Джиммі. — Візьми-но горішка, маленька.

Цього разу Емілі дала себе умовити. Прагнула хоч якоїсь розради. Спробує гризти улюблені горіхи й, попри те, залишатися постаттю драматичною.

Емілі з тону скорботного зненацька перекинулася у тон задерикуватий.

— Тітка Рут була сьогодні просто потворною, і не лише сьогодні, а всі останні місяці — надто відколи бронхіт не дав їй змоги виходити з дому. Ти не можеш собі уявити, чим було життя в її господі.

— Чому не можу — ще й як можу! Рут Даттон завжди робила нещасними всіх, хто її оточував. А чи зігрілися в тебе ноги, Емілі?

— Я ненавиджу її! — викрикнула Емілі, гарячково шукаючи собі виправдання. — Це страшно — жити під одним дахом з людиною, котру ненавидиш.