Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Тамарині глибокі очі частіше й довше почали на мені зупинятися. Дивне діло: з вигляду це була вже цілком доросла людина - кругловида, з двома довгими, пишними косами, з густими, чорними бровами над безоднею очей, ця дівчина не мала в собі майже нічого дитячого, дарма що була тільки дівчинка, а на вік - просто дитина.

І тому ще болючіше вразило мене, коли якось у коридорі несподівано наскочив я, як Альоша Попов обхопив цю дитинку грубезними руками й цілував-цілував у потилицю, а вона неохоче, якось мляво пручалася.

Коли нагодився я, Попов одскочив, наче його й не було тут, дуже серйозно кахикнув, і по-молодецькому закинув назад густу кучму свого темно-русявого волосся, взяв руки в кишені і пройшов у двері повз мене - мовляв, я саме сюди й ішов собі, тільки, - кх! кх! - трошки спинився якось, оступився дівчині з дороги...

Гидкий він мені став, Попов, од того дня ще більше, як після його підступної лекції грання в карти. А Тамара почала ще пильніше мені в вічі вдивлятися, і коли я ловив її на тому, миттю відводила погляд набік і шарілася, як весняне сонце на сході.

Попова я не спускав з очей. Але на розмову про це з ним не ставав - не вистачало духу, від огиди, встрявати в суперечку.

І раптом одного дня, коли в хаті був тільки я, Тамара та мати, стара звертаеться до мене:

- Ой, пане, що я маю робити?

- А що?

-Та воно ж дитя, прошу пана, а то ж таки гевал такий, пршепрашам.

Я витріщив очі.

Вона поглядом вигнала з хати дівчину й подала мені шматок пожмаканого папірця - виривок із військової "польової" книжки.

Я прочитав. Це був лист Альоші попова до Тамари. На аркушику з усякими військовими нотатками "Действующая армія, штаб... послано... получено...") Альоша, цей здоровенний парубійко з великою кучмою темно-русявого волосся, гаряче викладав палкі слова кохання, звертаючись до дитини, розмовляв із нею, як дорослою, рівною віком, благав любити його, клявся забрати її до Росії - ось тільки скінчиться війна, - "візьму тебе на руці, маленьку, та й понесу далеко-далеко, де ти не знатимеш ні турбот, ні горя, і будемо ми щасливі..."

Пахло недугою. Не інакше, як на голову захворів хлопець... Здавалося мені, що або Альоша трохи не сповна розуму, або, може, війна справді переплутала в людях усі розуміння й почуття - відповідальности, чести, моралі... І прикро було перед матір'ю, і забулися в той час її неприємні, улесливі упадання коло нас, а звідкись болюче соталася, мов невідступний, настирливий, уїдливий гедзь, тільки одна задушливадумка:

- А що, коли б мене Тамара поцілувала?

І здавалося, що й сам божеволієш...

Матір я всяко заспокоював, обіцяв ніяк не спускати з очей свого товариша, щиро запевняв її, як мені боляче було про це дізнатися, і ввесь час невідступно думав:

- А що, коли б ви, пані-добродійко, знали оту мою думку?

З Поповим я лаштувався поговорити крупно. Це ж ні на що не похоже! Хіба так можна? А як візьме вона та й подасть того листа начальству, та й скаже, що написав його молодший писар шостого полку стрілецького фінлцндського Олексій Попов до моєї доньки, що їй тільки-тільки тринадцятий рік минув? І взагалі...

Що "взагалі", я не знав і сам доладу. Тинявся по кімнаті - довго не витримав.

Потягло надвір, вийшов на засніжене подвір'я, вийшов у село, несподівано для самого себе опинився аж геть за селом, коло занесеного сніговими кучугурами залізничного шляху, а думки не давали спокою...

Знайомий ординарець нашого полку, що мчав уздовж рейок на заіневілому, стомленому коні, вернув до дійсности:

- Є наказ обозові й полковій канцелярії завтра на світанку вирушити в гори...

Прахом розлетілися думки про Попова, Тамару, про її татка-жандарма, що десь там у горах керує тепер якоюсь чотою, чи, може, й ротою проти нас, а може в глибокому запіллі десь провадить далі свою мерзенну жандармську роботу!

- А, трясця його бери - хай собі провадить! Яке мені до всього того діло, коли ось треба вирушати в гори, йти лягати в окопи (а там окопи снігові!), бо ні до чого в Карпатах ні мотоцикл, ні велосипед.

Повертаючись, зустрів коло обозу підполковника Дельвіга.

- Що накажете робити з мотоциклом, вашскородь?

- З мотоциклом? А ти його до обозу здай, а сам будеш... будеш ординарцем. Дам тобі коня бистрого - будеш зв'язок між полком та обозом підтримувати...

І пишні підполковницькі вуса ворушилися з посмішки. Я знаю, якого він коня бистрого дасть - здохляку якусь обозну!..

- Слухаю, вашскородь, покорніше благодарю! - круть на закаблуках, і подався, трохи заспокоєний щодо своєї найближчої долі, - подався "додому" лаштуватися до виступу.

А ранком в обозі від мене взяли мотоцикла й дали руденьку, худорляву кобилку, що шкандибала відразу на всі чотири ноги, а бігати не вміла змалечку, насадили на неї сідло, дали мені в руки нагая і, щоб не соромити себе перед обозниками, я, зціпивши зуби, повів свою руденьку (на що проміняв три з половиною конячі сили червоного "Індіяна"!), повів за обротьку до своєї штаб-квартири.

Прощалися зо мною тепло, сердечно. Мати подарувала вишитого рушника, донька привітно махала з ранку руками, коли я, вискочивши по-козачому на сідло, сіпав з усієї сили руду побратимку, щоб хоч із місця рушила буйно, але сіпав даремно... Мати кривилася - їй