Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 97
Перейти на сторінку:
інши­ми людьми, по­дав мені щи­ро ру­ку. За­ра­зом зро­бив ме­не уваж­ною, що в Ч. має тітка ба­га­то доб­рих знай­омих і що ті діста­нуть, пев­но, на­каз пильну­ва­ти ме­не. - То­му бе­ре­жись, моя риб­чи­но, щоб те­бе не вто­пи­ли лихі язи­ки, бо Ч. не­ве­ли­ке місто…

Відтак нас­ту­пи­ло про­щан­ня.


Він пла­кав, мов ди­ти­на, а я ус­по­ко­юва­ла йо­го. Я му­си­ла йо­му обіця­ти, що ко­ли б мені й там не ве­ло­ся, то вер­ну на­зад під йо­го стріху - і вкінці він пішов, як прий­шов, ниш­ком, хильцем… Бідний вуй­ко!…


Бабуня пе­ре­да­ла ме­не йо­го опіці…





VIII



Вже третій рік кінчиться, відко­ли по­ки­ну­ла я дім своїх крев­них і про­бу­ваю між «чу­жи­ми». Да­ма, в кот­рої я жи­ву, це вдо­ви­ця по ліка­рю, хор­ваті, що звав­ся Мар­ко, за­мож­на й не мо­ло­да вже жен­щи­на. Дітей у неї не­ма, крім од­но­го си­на від пер­шої жінки її му­жа, а син той є ліка­рем при ма­ри­нарці. [80]


Дивна це жен­щи­на, а ще дивніша ми­нувшість її. Ба­га­та, об­ра­зо­ва­на, пішла з за­ми­лу­ван­ня ви­хо­ву­ва­ти діти в арис­ток­ра­тич­них ро­ди­нах, у кот­рих про­жи­ва­ла аж до ча­су сво­го знай­омст­ва з ліка­рем Мар­ком.


- Але з чо­ловіка­ми мені не щас­ти­ло­ся, - оповіда­ла мені раз. - Мій пер­ший муж вінчав­ся зі мною на смер­тельнім ложі, наг­ла не­ду­га зва­ли­ла йо­го, і я дов­го, дов­го не мог­ла то­го щи­ро­го гар­но­го чо­ловіка за­бу­ти; а з Мар­ком не пішло та­кож ліпше, бо з ним жи­ла я лиш п'ять років. Цього чо­ловіка лю­би­ла я так, як не лю­би­ла, мо­же, ще жод­на жінка. Він не же­нив­ся зі мною з лю­бові, а більше, як ка­зав, з по­ва­жан­ня і то­му, що в ме­не бу­ло об­ра­зо­ван­ня. Ста­ра­ючись о ме­не, за­явив мені од­вер­то, що не лю­бить ме­не так, як лю­бив свою пер­шу жінку, що од­нак не дасть мені при­чи­ни чу­ти­ся з ним не­щас­ли­вою і жа­лу­ва­ти сво­го пос­туп­ку. І він го­во­рив прав­ду і до­дер­жав до послідньої хвилі сво­го жит­тя да­но­го мені сло­ва, зна­чить: ула­див мені жит­тя як­най­кра­ще. Я не мог­ла йо­му до­ко­ря­ти, що не відчу­вав для ме­не та­ко­го чут­тя, як я для йо­го, о ні; він прос­то не міг уд­ру­ге лю­би­ти, на­ле­жав до тих вірних гли­бо­ких на­тур, що не віднов­ля­ються в своїх чувст­вах, а ма­ють у своїм житті лиш раз «вес­ну»; та­ка на­ту­ра бу­ла в йо­го. Я бу­ла гор­да, що він як­раз ме­не виб­рав. Він міг ще світлішу партію зро­би­ти, од­нак йо­го при­ку­ва­ло моє об­ра­зо­ван­ня до ме­не і пе­ресвідчен­ня, що я од­на гідна ви­хо­ву­ва­ти йо­го си­на по йо­го до­рогій, не­за­бутній жінці, і що він чується тим щас­ли­вий… І я ви­хо­ву­ва­ла цю йо­го ди­ти­ну з най­більшим ста­ран­ням та й не жа­лую сво­го тру­да і лю­бові, бо на­го­ро­да за це нас­ту­пи­ла вже. Іван (так звав­ся той син) - то оди­но­ка радість мо­го жит­тя, а як бог до­по­мо­же, то послідні літа про­жи­ву ко­ло йо­го; це обіцяв він мені, і він до­дер­жить сло­ва.


Він ус­ту­пив лиш на який­сь час до ма­ри­нар­ки, го­лов­но то­му, що­би звидіти світ; опісля хо­че осісти тут і за­жи­ти жит­тям і зви­ча­ями сво­го ко­лись так по­чи­ту­ва­но­го і за­гально­люб­ле­но­го батька. Я не знаю йо­го, то­го Іва­на; від ча­су, як я тут у пані Мар­ко, не відвіду­вав її ані ра­зу, але во­на зве йо­го своїм ан­ге­лом, а лис­ти йо­го до неї ди­шуть гли­бо­ким по­ва­жан­ням, тон­ким чувст­вом і нез­ви­чай­ною інтелігенцією.


У пані Мар­ко ши­ро­ке знан­ня, а дар бесіди імпо­ну­ючий. Ко­ли го­во­рить, мож­на за нею пи­са­ти, її мо­ва поп­рав­на, інте­рес­на, і в неї ра­зить ли­ше од­но. Об­да­ре­на ба­га­тою фан­тазією, пе­ре­сад­жує кож­ду про­жи­ту под­ро­би­цю, предс­тав­ляє її май­же не­мож­ли­вою. Час­то оповідає цілі ро­ма­ни, в кот­рих грає завсігди са­ма го­лов­ну роль. Я прис­лу­ху­юся їй ра­до. Всі її оповідан­ня уло­жені так зруч­но, кінчаться так щас­ли­во, що во­на ни­ми ба­вить, мов книж­ка, її виг­ляд сим­па­тич­ний, а са­ма во­на по­важ­на, спокійна і дер­житься ду­же стро­го давнього доб­ро­го то­ну. Це посліднє ли­чить її істоті зна­ме­ни­те, і я не мо­жу собі уяви­ти, як во­на мог­ла б ужи­ва­ти та­ких рухів або слів, як тітка, або навіть і та­ких пог­лядів. Як­раз во­на да­ма «наскрізь доб­рих оби­чаїв», і я її за те ду­же по­ва­жаю. О, яка ж різни­ця між нею й тіткою! Ні, це вже та­ке щас­тя, що я діста­ла­ся до неї, що, ма­буть, іншо­го й не про­си­ти мені в бо­га…


Коли я оповіла їй свою од­нос­тай­ну історію, роз­ка­за­ла во­на мені свою май­же в тій самій хвилі, мов у відповідь і з яко­юсь гордістю. В її історії бу­ло стільки ро­ман­ти­ки, стільки подій, стільки осліплю­ючих хвиль, що я май­же со­ро­ми­ла­ся сво­го жит­тя «без подій».


- Так, так, - го­во­ри­ла во­на, - і то не є ще все, що я тут оповідаю; ко­ли б спи­са­ла те все, що про­жи­ла, скільки пок­лон­ників ма­ла я в своїх мо­ло­дих літах і з яко­го ро­ду, то не од­на за­ви­ду­ва­ла б мені або й проз­ва­ла бе­зум­ною, що я слу­ха­ла лиш го­ло­су сер­ця, а не ро­зу­му і не виб­ра­ла за му­жа яко­го гра­фа, лиш ліка­ря…


Я люб­лю і по­ва­жаю її щи­ро, а во­на для ме­не доб­ра і щи­ра, мов ба­бу­ня.


- Бідне дівча! - ка­же мені не раз, гла­дя­чи раз по раз моє во­лос­ся (о, во­на йо­го так час­то по­див­ляє). - Ви навіть не знаєте, що то зна­чить бу­ти «мо­ло­дою», а ще мен­ше «мо­ло­дою і гар­ною», та за­те ви скінче­ний ха­рак­тер. Ко­ли мій ве­ли­кий льос виг­рає (во­на об тім час­то го­во­рить), то ви­бе­ру­ся в ве­ли­ку по­до­рож і за­бе­ру й вас з со­бою.


- Тоді поїде­мо до Швеції і Данії, - об­зи­ва­ла­ся я і май­же чу­ла, як мої очі за­ся­яли. Я бу­ла в скандінавську літе­ра­ту­ру «по ву­ха» влюб­ле­на, і мріяла все об тім, щоб по­ба­чи­ти хоч Данію, як не всі ті північні країни, з їх чу­до­во-гар­ни­ми краєви­да­ми, з їх фіорда­ми, з їх му­жа­ми, як Стріндберг, Бран­дес і пр. Особ­ли­во до Данії тяг­ну­ло ме­не. І. П. Якоб­сен, кот­ро­го тво­ра­ми я, мов зву­ка­ми улюб­ле­ної рідної пісні, впо­юва­ла­ся, був її си­ном і все, що ти­ка­лось тієї дрібненької країни, зай­ма­ло ме­не гли­бо­ко.


- Добре, до Данії, а та­кож до Італії, до Не­апо­ля… - Во­на усміха­ла­ся лю­бо де ме­не, мов ра­да бу­ла вже те­пер з моєї утіхи, яку я му­си­ла б тоді відчу­ва­ти.


Однак ве­ли­кий льос не виг­рає і ми си­ди­мо ти­хенько та жи­ве­мо спокійним, од­нос­тай­ним жит­тям.


Пані Мар­ко зай­мається політи­кою, пре­гар­ни­ми гаф­та­ми, [81] своїм го­ро­дом і цвіта­ми, кот­ри­ми всі по­кої її ду­же гар­но­го по­меш­кан­ня май­же пе­ре­пов­нені. Я відда­юся по спов­нен­ню своїх обов'язків, як ка­же во­на, «при­ватній

1 ... 45 46 47 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"