Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Але ти чуєш, що я тобі про­щаю!

- І я та­кож, На­тал­ко! - обізва­ла­ся Ле­на зі смішною за­ро­зумілістю. Мені вда­ри­ла кров у ли­це.

- І ти?

- І я, і я! - відповіла во­на, при­гор­та­ючись з афек­то­ва­ною ніжністю до Лор­де­на, мов­би бо­яла­ся з моєї сто­ро­ни яко­го на­па­ду та шу­ка­ла вже зав­ча­су в нього ря­тун­ку.

- Що хо­че­те мені прос­ти­ти? - спи­та­ла я трем­тя­чим го­ло­сом. - Те, що зат­роїли мені най­кращі дні мо­го віку, за­му­ти­ли довір'я до лю­дей, нав­ча­ли лиш не­на­видіти? Як да­ле­ко в ми­нувшість ся­гає моя пам'ять, все по­гор­да і глум бу­ли оди­но­ким кор­мом, який ви по­да­ва­ли моїй душі. Ба­бу­ня вмер­ла, а з нею вмер­ло і вся­ке чувст­во і ми­ло­сер­дя в тім домі. Ніхто не зас­та­нов­ляв­ся над тим, що й я маю сер­це, що, при­вик­нув­ши з най­мо­лод­ших літ до ніжно­го ок­ру­жен­ня і тон­кої щи­рої опіки, я по втраті най­до­рож­чих осіб му­си­ла се­бе по­чу­ва­ти двічі оса­мо­че­ною і не­щас­ли­вою, пот­ре­бу­ва­ла хоч од­ро­би­ни теп­ло­го чувст­ва, ко­ли вже не лю­бові. Од­нак на болісний зойк моєї душі не звер­тав ніхто ува­ги; те, що на­кипіло в серці, мог­ло обер­ну­ти­ся і в зло, для ме­не і для дру­гих ста­ти­ся го­рем, але те не об­хо­ди­ло ніко­го. Між на­ми не­ма нічо­го, що нас в'яза­ло б. То­му я йду і йду ра­до; ко­ли я досі бу­ла для вас лиш на­ки­не­ною чу­жи­ни­цею, то й відте­пер не бу­ду для вас чим іншим. Ка­же­те, що хо­че­те ме­не за­дер­жа­ти. З лю­бові чи то­му, що я доб­ра си­ла ро­бу­ча? Ні, я йду, і нам ос­тається ли­ше з со­бою поп­ро­ща­ти­ся навіки.

- Тепер вже я не про­щу тобі більше! - кри­ча­ла тітка. - Не про­щу, а й прок­ли­наю! Ти, га­ди­но, ти, нев­дяч­ни­це, геть з моїх очей! Ох, Ле­ноч­ко, що я все го­во­ри­ла!…

Я пішла.

- Забирай із со­бою і свої ла­хи, щоб не спо­га­ню­ва­ли мені ха­ти! - чу­ла я ще за со­бою, а далі: - Гу­вер­нант­ка!…

***

Природу опи­су­ва­ти - труд­но, особ­ли­во нічний краєвид.

Я хотіла би нинішний вид бу­ко­винських гір за­дер­жа­ти навіки в пам'яті, а пе­ре­дусім од­ну час­ти­ну краєви­ду. Ви­со­ку, стрімку, гус­то по­рос­лу лісом го­ру, відділе­ну від сусідньої го­ри гли­бо­ким вузьким яром. У тім яру все тем­но, од­нак я йо­го знаю, він не страш­ний. По спа­дис­тих стінах йо­го по­ви­рос­та­ли гус­то сме­ре­ки і то во­ни зда­ле­ка такі темні. Се­ре­ди­ною між ве­ли­ким і дрібним камінням ко­титься потік. У ме­рех­тячім світлі міся­ця блис­тить місця­ми, мов дзер­ка­ло. Тло, від кот­ро­го відби­ва­ються го­ри - то си­ня­во-срібляс­те не­бо, засіяне зо­ря­ми, ніжни­ми ми­го­тя­чи­ми зо­ря­ми.

Понад стрімкою го­рою, що піднімається під те спокійне пиш­не склепіння, мов ве­ли­канська піраміда, стоїть місяць, йо­го фос­фо­рич­не сяй­во не­мов уділяється верш­ка­ми столітніх сме­рек, і ті на­че то­нуть у нім, - у нім і в про­зо­ро-си­нявій мряці, що спо­ви­ває цілий ряд гір.

Далеко-широко роз­ляг­ла­ся гли­бо­ка ти­ши­на, і все те: краєвид, місяць, мря­ки і місяч­не ма­то­ве сяй­во, при­га­ду­ють со­бою дивні каз­ки, пе­ре­пов­нені смут­ком, щас­тям, сльоза­ми, усміхом, прист­рас­ною лю­бов'ю, не відповідною до нинішніх часів.

В ту да­ле­чи­ну, що на­во­дить на ду­шу ту­гу, по­ли­нув мій пог­ляд.

Я мов оли­цет­во­ре­ний сум. Моєму сирітству не­ма па­ри. Бо­лем про­ри­та ду­ша про­ли­ває сльози, а очі, сухі, ши­ро­ко ство­рені, їли би той вид, що ба­чать. Я по­нес­ла би її, ку­ди б і не зай­шла, оцю батьківщи­ну мою, го­ри мої, сме­ре­кові ве­ли­ка­ни мої, їх кра­су і си­лу та мо­гут­ню по­езію їх. Во­ни одні не цу­ра­ли­ся си­ро­ти, кор­ми­ли її спраг­не­ну ду­шу своєю ти­хою німою кра­сою, вип­ле­ка­ли своєю вда­чею ха­рак­тер у мені, нап'ятну­ва­ли йо­го своїм су­мо­ви­то-туж­ли­вим п'ятном, то­му я їх ди­ти­на…

А відте­пер вже не бу­ду їх ба­чи­ти. Не по­чую ніко­ли по­важ­но­го шем­ран­ня бо­ру, сміху гірських по­токів, що спішать буй­но-свавільною хо­дою ку­дись да­ле­ко в нез­нані сто­ро­ни, не підслу­хаю ти­хої роз­мо­ви прас­та­рих де­рев, не бу­ду лю­бу­ва­ти­ся рос­том мо­ло­дих; всього то­го вже не по­ба­чу ні в свя­то, ні в будні - ніко­ли, ніко­ли!

***

Я сиділа ве­чо­ром при ство­ренім вікні в кімнаті пан­ни Марії, спер­ши го­ло­ву в ру­ки, і ди­ви­ла­ся ту­по в го­род пе­ред се­бе, втом­ле­на, спла­ка­на. Са­ме пе­ред хви­лею по­вер­ну­ла я з кла­до­ви­ща, де про­ща­ла­ся з ба­бу­нею і по­са­ди­ла якісь цвіти. Вже ніхто не заг­ля­не до неї, не об­по­ле мо­ги­ли, ву­зенька сте­жеч­ка до неї за­рос­те гус­тою тра­ви­цею, а на ши­рокім мо­гильнім ка­мені бу­дуть вигріва­ти­ся в яс­них жар­ких днях хо­лодні ящірки…

Так ду­ма­ла я і не мог­ла вже пла­ка­ти.

З-поміж де­рев і корчів про­су­ну­ла­ся якась пос­тать і звер­ну­ла­ся до мо­го вікна; то був вуй­ко.

- Ти по­ки­даєш нас, На­та­лонько! - про­мо­вив дри­жа­чим, здав­ле­ним го­ло­сом. - Я цього не пе­ре­не­су! Ото діжда­ла­ся в ме­не раю «зо­зу­ленька» оди­но­кої моєї сест­ри! - І, ство­рив­ши ши­ро­ко ра­ме­на, при­гор­нув ме­не до гру­дей і розп­ла­кав­ся.

- Останься, ос­танься!

- Не мо­жу, вуєчку!

- Сиротино ти моя бідна!

- Годі, вуй­ку!

- Коли б покійна ба­бу­ня те зна­ла, обер­ну­лась би в гробі! - хли­пав крізь сльози.

- Вона й так обер­ну­лась би, як­би зна­ла, яка я без­та­лан­на.

- Подумай, що ти йдеш між чужі лю­ди!

- Я не йду про­си­ти ми­лос­тині.

- Це на од­но ви­хо­дить.

- Я йду, щоб ста­ти собі ціллю, вуй­ку!

- Мрії, моя риб­ко!

- Ні, прав­да, ба­теньку!

- Розбурхана уява, ди­тин­ко! - го­во­рив, при­тис­ка­ючи ме­не раз по раз до се­бе.

- Свідома во­ля!

- О бо­же, бо­же! - зой­кнув він.

- Слава бо­гу, ба­теньку, не по­би­вай­те­ся!…

- Ти не знаєш, що це зна­чить іти між чужі лю­ди, - ска­зав по хвилі.

- Чи я тут до­ма не жи­ла між чу­жи­ми людьми? - відповіла я. - А до то­го я не хо­чу вже до тих на­ле­жа­ти, над кот­ри­ми добрі лю­ди му­сять і без лю­бові ма­ти ми­ло­сер­дя.

Опісля про­си­ла я йо­го, щоб за­дер­жав ме­не в пам'яті, лю­бив і дальше, щоб від ча­су до ча­су пи­сав і не за­бу­вав тієї, що ще тільки йо­го од­но­го ма­ла…

- Стережися, моя… моя ди­тин­ко! - пе­ре­бив мені на­раз несміли­во. - Ти знаєш, пе­ред ним… він та­кож в Чернівцях. Не сходься з ним над­то час­то!

- Не бійте­ся, вуй­ку! - відповіла я, усміха­ючись гірко. - Ми, мо­же, й не за­го­во­ри­мо до се­бе ніко­ли в житті, а не то, щоб він відвіду­вав ме­не! - І я оповіла йо­му всю прав­ду, і як ми розс­та­ли­ся. Він зчу­ду­вав­ся ду­же, а ко­ли я поп­ро­си­ла йо­го, що­би об тім мов­чав пе­ред тіткою і