Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 97
Перейти на сторінку:
Я поз­во­лю собі моє пер­ше пи­тан­ня пов­то­ри­ти, а то: що ти те­пер собі ду­маєш? Що га­даєш із со­бою чи­ни­ти? - Во­на ди­ви­ла­ся на ме­не мно­гоз­на­чу­щим пог­ля­дом, а я зро­зуміла її. Я не ма­ла в її домі, як це вже і віддав­на зна­ла, те­пер нічо­го шу­ка­ти.

- Ще нині ве­чо­ром вий­ду з вуй­ко­во­го до­му! - за­яви­ла я. - Че­рез завт­ра ос­та­ну­ся у пан­ни Марії, а по­завт­ра поїду до своєї но­вої прис­тані, т. є. до Ч. Там при­ня­ла я місце то­ва­риш­ки в од­ної ду­же по­важ­ної да­ми, вдо­виці по ліка­рю. Мені ос­тається те­пер ли­ше по­дя­ку­ва­ти за все доб­ро вуй­кові і вам, тітко, та заб­ра­ти­ся до но­во­го жит­тя. Дальших обов'язків не маєте суп­ро­ти ме­не.


Мені здається, що ко­ли б зем­ля бу­ла пе­ред ни­ми розс­ту­пи­ла­ся, не бу­ли би тим так на­ля­ка­ли­ся, як моїми сло­ва­ми. Тітчи­не ли­це мов за­де­ревіло, а дов­ко­ла уст блу­кав без­мис­ний усміх.


- Отже, так ула­ди­ла собі жит­тя! Ха-ха! Це не зла ідея і не без ро­ман­тиз­му - не прав­да ж, Мілеч­ку? Ти зди­ву­вав­ся дав­но, а я в ос­таннім часі навіть пе­ред­чу­ва­ла вже щось подібне, імен­но ко­ли за­чу­ла, що де­які осо­би ріши­ли­ся зло­жи­ти раз іспи­ти… Впрочім, мені здається, що до цього іде­ологічно­го рішен­ня му­си­мо да­ти свій дозвіл, не так?


Вуйко сидів цілий час мовч­ки і ку­рив люльку. Він був ду­же зак­ло­по­та­ний моїм пос­ту­пу­ван­ням суп­ро­ти Лор­де­на, а за­чув­ши те­пер, що маю опус­ти­ти йо­го дім, зво­ру­шив­ся сильно. Ви­няв­ши люльку з ро­та, ди­вив­ся на ме­не не то на­ля­ка­но, не то бла­га­ючо.


- Ну, що ж, Мілеч­ку.


- Наталко! Це, це… ти та­ки хо­чеш нас по­ки­ну­ти?


- Не гнівай­те­ся, вуєчку, але я так ріши­ла­ся. - З ти­ми сло­ва­ми прис­ту­пи­ла я до йо­го і поцілу­ва­ла йо­го ру­ки; наші пог­ля­ди стріли­ся.


- Ця пос­та­но­ва бо­лить ме­не ду­же; цього я не надіявся ніко­ли до­жи­ти від одніської ди­ти­ни моєї оди­но­кої сест­ри. Це не мо­же бу­ти, На­тал­ко, не мо­же бу­ти! Чи я те­бе ви­га­няю з ха­ти? Чи я тобі жа­лую хліба?


У йо­го блис­ну­ли в очах сльози, і мені ста­ло йо­го жаль.


- Ні, вуй­ку, ви не жа­луєте мені нічо­го! - відповіла я зво­ру­ше­ним го­ло­сом. - Од­нак я му­шу йти! Доз­вольте мені, я вам за це бу­ду так са­мо вдяч­на, як за те, що поз­во­ли­ли мені чи­та­ти! То­го не за­бу­ду я вам ніко­ли, вуєчку, ніко­ли! Згодіться з моєю пос­та­но­вою, не­хай я поп­ро­бую влас­них сил, за­роб­лю й деінде кус­ник хліба. Чи лиш я од­на йду та­кою до­ро­гою? Те, що я за­ду­мую, не має в собі нічо­го зло­го; впрочім, я йду в чес­ний дім; не бійте­ся, вуй­ку, я не зроб­лю вам со­ро­му; і не за­бу­ду, що я одніська ди­ти­на ва­шої до­ро­гої сест­ри, внуч­ка чес­ної, бла­го­род­ної жінки!


- Ой На­тал­ко! Що мені з то­бою діяти! - зой­кнув вуй­ко, зво­ру­ше­ний до жи­во­го, і вий­шов чо­мусь із кімна­ти. Я й собі за­би­ра­ла­ся до відхо­ду.


- Ото! Пож­ди ще ти, моя пан­но! - клик­ну­ла тітка, зас­ту­па­ючи мені до­ро­гу. - Ти ду­маєш, вже дозвіл в ки­шені?


- Дозволу мені не тре­ба! - відповіла я. - Не­за­дов­го ста­ну пов­нолітня, а крім то­го, маю після ва­шо­го при­ка­зу шу­ка­ти «ре­фор­ма­то­ра». Тут йо­го не­ма! - Я звер­ну­ла­ся до две­рей, сильно зво­ру­ше­на, щоб утек­ти пе­ред дальши­ми за­ма­ха­ми на спокій моєї душі і не вис­тав­ля­ти­ся на оби­ди і зі сто­ро­ни Лор­де­на, од­нак і він підняв­ся зі сво­го місця.


- Прошу ду­же, - обізвав­ся, - веліть іще хви­леч­ку за­дер­жа­ти­ся, хви­леч­ку од­ну, що­би де­що із на­ших рішень по­чу­ла. - І, звер­та­ючись до тітки, ска­зав, як пер­ше, що замітив уже віддав­на, що Ло­ре­ляй ту­жить за кимсь, що сто­ро­нить від нього, мов від во­ро­га. То­му й рішив­ся він від своїх ос­танніх відвідин звер­ну­ти їй «сво­бо­ду» і ви­жи­дав ли­ше відповідної на­го­ди до то­го. А що та щас­ли­ва і дов­го ви­жи­да­на хви­ли­на нас­ту­пи­ла скор­ше, ніж він сам надіявся, то він то­му рад, нез­ви­чай­но рад. - Бо во­на, по­важ­на пані, при­во­дить ме­не в ду­же ми­ле по­ло­жен­ня про­си­ти вас о ру­ченьку ва­шої, мені ду­же, ду­же до­ро­гої, ум­ної і справді освіче­ної до­неч­ки!…


Зчудована до край­ності, а за­ра­зом зво­ру­ше­на ми­ло, май­же втіше­на тим обо­ро­том цілої прик­рої спра­ви, гля­ну­ла я на тітку, а во­на… та ні, опи­са­ти доб­ре ви­раз її ли­ця прос­то годі. Її хо­лод­ний, про­ник­ли­вий пог­ляд і гост­ре кам'яне ли­це зміни­ло­ся, зм'якло, і во­на в одній хвилі за­бу­ла все.


- Беріть її, беріть мою лю­бу, доб­ру, щи­ру ди­тин­ку, вам даю її з щи­ро­го сер­ця! - клик­ну­ла ве­лич­но. - Ах, Ле­ноч­ко, відповідж йо­му са­ма, го­лу­боч­ко!


Лена по­чер­воніла, збен­те­же­на, за­хоп­ле­на нес­подіва­ни­ми освідчи­на­ми, не стра­ти­ла, як зви­чай­но, так і в тій хвилі, ду­ху і прос­тяг­ла, як стій, обидві ру­ки до нього.


- Я вас із пер­шої хви­ли­ни по­ва­жа­ла ви­со­ко, - го­во­ри­ла з со­ром­ли­вою по­ко­рою, - а що­до лю­бові… то я не терпіла ніко­ли на ту по­етич­ну хво­ро­бу… не ба­ви­ла­ся нею і не мо­жу нічо­го об ній го­во­ри­ти!


- Зовсім так, як я! - вміша­ла­ся радісно тітка. - Од­нак і во­на нас­ту­пить, моя ди­тин­ко, нас­ту­пить ско­ро, все має свій час, своє приз­на­чен­ня, ти пе­ре­ко­наєшся. Ах, яка я щас­ли­ва, що бог дав мені та­ко­го зя­тя! - Ска­зав­ши це, зло­жи­ла ру­ки, мов до мо­лит­ви, встро­ми­ла очі в сте­лю і ди­ви­ла­ся дов­гу хви­лю не­ру­хо­мо в од­ну точ­ку.


- І я щас­ли­вий, до­ро­га ма­му­ню, - обізвав­ся Лор­ден, - і дя­кую з щи­ро­го сер­ця бо­гу, що все так доб­ре скла­ло­ся! - А відтак звер­нув­ся до ме­не і ска­зав па­те­тич­но: «Das sind die We­isen, welc­he durch Ir­rtum zur Wahr­he­it re­isen, und das sind die Nfrren, die im Ir­rtum ver­har­ren!» [79]


- Об тім я гли­бо­ко пе­ре­ко­на­на! - відповіла я, усміха­ючись ми­мо­волі, і за­вер­ну­ла­ся вже втретє до две­рей, од­нак і цим ра­зом не мог­ла ще вир­ва­ти­ся.


- Слухай, На­тал­ко! - звер­ну­ла­ся тітка до ме­не, мов по хви­левій бистрій за­думі. - Ти мо­жеш вже те­пер ос­та­ти­ся, я про­щу тобі все. Прав­да, ти зав­да­ва­ла мені твоєю бе­зум­ною вда­чею, твоїми ро­ман­тич­ни­ми прим­ха­ми не раз гри­зо­ти і бо­лю, зат­роїла не од­ну приємну хви­ли­ну, драз­ни­ла не раз до край­ності, я му­си­ла че­рез те­бе не один раз сер­ди­тись, не один раз відігра­ва­ти пе­ред світом ко­медію, од­нак Ле­ноч­ка відійде з до­му, і то­му я…


- Даруйте, тітко, - пе­ре­би­ла я її хо­лод­но, - так, як речі сто­ять, то між на­ми не­ма більше по­жит­тя, не мо­же бу­ти. Ви по­ми­ляєте­ся, ду­ма­ючи, що маєте мені що про­ща­ти, а я з моєї сто­ро­ни бу­ду ста­ра­ти­ся за­бу­ти про все. Я йду на хліб за­роб­ля­ти; між чу­жи­ми людьми най­ду, мо­же, більше сер­ця, а ко­ли не най­ду,

1 ... 43 44 45 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"