Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

І ледве переступила поріг булочної, тут же втратила інтерес до мера та майстра-будівельника.

Навколо була розруха. Скло, що розлетілося уламками, скрізь. При цьому лопнули не тільки шибки вітрин, вікон, шафок, а навіть склянки та пляшки. Тому в приміщенні стояв не лише страшний холод, а й важка суміш запахів есенцій та добавок. Така насичена, що я в першу мить ледве змогла продихатися.

Було якось фізично боляче дивитись на розкиданий по підлозі хліб, свіжі булочки та пироги. Особливо шкода виглядали чомусь кольорові льодяники, якими льєр Терстон пригощав дітей, що забігали до пекарні, підробляючи посильними. Боляче було дивитися на повну розруху, що віддавалася якимось знайомим болем так і не загоєної рани в грудях. Зруйнований будинок – це завжди так боляче. Це перша ознака зруйнованого життя.

Мел сиділа на табуретці в кутку і дивилася в одну точку. Її плечі, як і мої, були закутані чорним кітелем бойових імперських магів. Але вона навіть не намагалася укутатись у нього, сховатися від морозу, як я. На ній він виглядав як недбало кинута річ на спинку стільця. Та й вона сама мені здавалася ніби... неживою. І від цього порівняння морозом обдавало серце.

Годинник щось тихо їй втовкмачував, щось розповідав, щось намагався випитати. Але вона не відповідала, навіть не дивилася на його бік. Наче не чула. А може, й не чула?

- Маел, постривай, - рішуче наблизилася я до тепер уже колеги. - Вона не просто в шоці. Швидше за все вона не чує тебе.

І у відповідь заробила якийсь глузливий погляд.

- Вона маг-цілитель, що прикликала шайру. Вважаєш, що вона не убезпечила себе завчасно? - скривився Маел, глянувши на мене.

– Гадаю? Я взагалі не вірю, що Мел це зробила, – хмикнула я. - Думаєш, нормальна людина стала б прикликати небезпечну тварюку собі в дім?

- Мені звідки знати? – знизав байдуже плечима бойовий маг. - Але вона це точно зробила сама, не під тиском і повністю провівши тут ритуал!

Боги... Це звучало так спокійно, що в мене мурашки пройшли шкірою. Як вирок засудженому на смерть. А Мелані навіть не моргнула.

Нехай думають, що забажають. Я знала мою усміхнену, добру Мелані. Занадто добре, щоб навіть припустити думку, що вона могла навмисне зробити таку дурість. Цьому має бути пояснення. І крім Мел, його ніхто не дасть. А для цього її як мінімум потрібно привести до тями.

- Її оглянув цілитель? – все ж таки не поспішала я здаватися.

– Ні! Цілитель вештався демон знає де і прийшла чомусь у кітелі командира. І це у робочий час. Як вам не соромно?

Я навіть задихнулася від обурення та не знайшлася з відповіддю. По суті, він мав рацію. Моя ж справа надавати допомогу постраждалим. А я… була зайнята. І тепер мені справді стало соромно.

– Може дозволиш тоді? - Намагаючись не видати емоцій, запитала я, потіснивши товариша по службі.

Брешу. Не спитала, а просто поставила таким чином перед фактом. І наблизилася до подруги, на ходу прошепотіла заклинання сканування.

Інформація була цілком оптимістичною. Шок, звичайно, кілька осколків скла застрягли в руках та спині, багато дрібних поранень, подряпин. Але все це я могла навіть зараз загоїти. Сама Мел могла б, якби не завмерла, як заморожена. Блідість шкіри лише додавала їй схожості зі сніговою фігурою. І все ж таки вуха були пошкоджені. Не так сильно, як це могло бути. Але все ж.

- Ісаннар катра маїн, - промовила я заклинання швидкого відновлення.

Магія потекла потоком, загоюючи рани, виганяючи уламки з тіла, виліковуючи. Напевно, підкоряючись моїй волі, бажанню швидше вилікувати, все пішло значно швидше, ніж годилося б. Та й що таїти не найсильніший я цілитель. Якщо не користуватись забороненою магією.

Відтік магії відразу позначився на моєму власному стані. Навіть голова трохи запаморочилась і до горла підступила нудота.

Але навіть коли повторне сканування не показало жодної подряпини, Мелані навіть не поворухнулася. Я обережно взяла її за руку і струсила. Її долоня була просто крижаною. І це було… страшно до паніки.

- Мел, - покликала я, труснувши подругу. І не отримавши реакції, повторила ще кілька разів, поки вона нарешті не моргнула, перевела погляд і подивилася навіть майже усвідомлено на мене.

– Трісс… – прошепотіла вона.

Її голос мав мало схожості з голосом моєї подруги Мелані. У ньому не було життя. І від цього ставало ще страшніше.

- Все буде добре, Мел, - пообіцяла я, стиснувши її руку.

Але вона моргнула, повільно мотнула головою і так само тихо, неживо прошепотіла:

- Не буде. Це я все. Я винна у всьому.