Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

Наступні кілька днів я прожила у стійкому відчутті дежавю. Знову будинок свекрухи. Знову ікони над ліжком. Знову святковий кришталь за склом у серванті. Ах, точно! Все це вже було зі мною кілька місяців тому. Щоправда, тепер стало дещо простіше – над душею не стояла Тамара Петрівна, яка вважала за обов’язок розкритикувати кожен мій рух. Замість цього доводилося слухати скиглення Єгора:

- Нафіга вона позаводила цих смердючих кіз? Як її доїти... з якого боку підійти...

- То цап. Краще не пробуй його подоїти.

- Дідько! – відскочив, мов ужалений. – Краще б собі м’яса та молока у сусідів купила, ніж за цим зоопарком доглядала. А ще город, сади... Знущання якесь.

- Улітку я робила навіть більше. І не жалілась.

- Тепер мені зрозуміло, чому ти вічно була такою замаханою.

На відміну від нас, Соня мала роботу, а тому постійно займатися господарство Тамари Петрівни не могла. Згодом це ярмо у повному обсязі перелягло на наші плечі. І якщо я спокійно прийняла новий виклик (ну бо відчувала провину через машину, а тому хотіла бути білою та пухнастою), то коханого це просто таки виводило з рівноваги.

- Звалювати звідси за першої ж нагоди, - постановив він, падаючи на диван. – Наче нічого особливого не робив, а руки підняти не можу.

- Поїдемо, щойно твоя мама стане на ноги.

- А, може, запропонувати їй переїхати у місто? Все ж таки, старість, здоров’я не те. А так ми б приглядали за нею.

Мені наче легені камінням набили. Та ні за що! Це ж як тікати з в’язниці, прихопивши з собою головного наглядача.

- Ні, сонечко. Твоя мама не погодиться... Це її стихія, їй тут комфортно, - я намагалась говорити якомога переконливіше. – Краще змусь її продати половину худоби.

- Ну може...

Наші з Єгором стосунки повернулись до медово-солодкого стану. Наче тої тисячі причин для розлучення і не було. Він знову став уважним, вдячним та дуже ніжним. Я засинала і прокидалася з посмішкою на вустах. Якби ще не у ліжку свекрухи... своє-то ми в інший будинок перевезли.

Загалом життя налагоджувалось.

Кожні два дні я возила Тамарі Петрівні домашню їжу. Те, що давали у лікарні, по її словах було неїстівним. Хоча, і мої страви вона жодного разу не похвалила.

- Прісне.

- Солоне.

- Пересмажене.

- Майже сире.

- Як гума.

Обирай будь-який з цих епітетів. Одного разу я психонула та купила комплексний обід у найближчій забігайлівці. Ну а якого біса я маю по пів дня стояти біля плити, якщо мою працю все одно не цінують.

- Як вам? - запитала, обережно витерши її губи серветкою. – Смачно?

Петрівна дегустувала бульйон з виразом обличчя, як в елітного сомельє.

- От дивина та й годі... – промовила вона. – Що б ти не готувала, все виходить на один смак.

- Навіть це?

- Так.

Свекруха з возу, кобилі легше. З того дня я й не парилась з тим, як догодити її витонченому смаку. Купувала у дешевих кафе та перекладала у домашні судочки. Загалом, Тамара Петрівна одужувала досить швидко. Лікар переконував, що її вже можна виписувати, але сама пацієнтка досі скаржилась на слабкість. За тиждень у мені почали закрадатися підозри, що вона симулює, аби подовше відпочити.

Якось до нас на каву зайшла Соня. Для неї та Єгора я спекла печиво, сама ж відмовилась від солодощів у надії повернутися у свій минулий розмір одягу.

- Дуже смачно, - примружила очі Соня, відкушуючи шматочок. – Даси рецепт?

- Точно смачне?

- Так...

Єгор теж схвально кивнув.

- Аж тане у роті.

- А твоя мама сказала, що воно ніяке. Я ось думаю... Може, вона втратила відчуття смаку? Бувають такі побочки від її хвороби?

- Не знаю, - знизала плечима Соня. – Мою їжу вона завжди хвалить.

- То ти їй теж возиш?

- Звісно! Через день.

Єгор розсміявся.

- А вона непогано влаштувалась. Може, й самому в лікарню лягти?

- Ти ж здоровий.

- Здорових людей не буває. Бувають недообстежені, - зауважив коханий. – А взагалі дивно, що мама так довго залишається лежачою. Мабуть, організм зовсім ослаблений...

- Тобто лежачою? – не зрозуміла Тоня.

- Їй важно навіть сидіти, - зітхнула я. – Минулого разу довелося годувати з ложечки.

Соня переводила погляд з мене на Єгора.

- Ви чого? Ми тільки вчора з нею на базар їздили. Вона собі костюм і пальто купила.

- Ти нічого не плутаєш? – не повірила я.

- Хочеш сказати, я сплутала тьотю Тому з чужою бабкою? Вона чудово почувається, а у лікарні досі лежить, бо її не виписують. Хочуть перестрахуватися, напевно.

Я стала з-за столу. Та що ж це таке? Навіть на відстані його мама не дає нам нормально жити! Тримає нас на повідці, не дозволяючи повернутися до нормального життя. Невже так боїться втратити контроль над синочком?

- Вона не хоче, щоб Єгор їхав з Куманівців! А ще їй подобається використовувати мене в якості служниці! Ця жінка не має міри.

- Таню, не починай.

- Так, спершу треба довести... – погодилась Соня.

- А я доведу.

- І як?

- Можеш поїхати завтра зі мною. Я маю привезти їй святкову сукню.

- Святкову сукню у лікарню? – я обернулась до Єгора. – Нічого дивного, правда ж?

- Ну... я не знаю.

- Вона сподівається, що ми знову посваримось. Я втечу у Вінницю, а ти залишишся тут. Переїдеш у свою кімнату, будеш їсти її пиріжки та допомагати з худобою.

- Ні... Тільки не худоба!

 - А все інше тебе влаштовувало? – закотила очі Соня.

У моїй голові визрів новий план. Після стількох невдалих проєктів, вигаданих мною за останній час, цей точно мав спрацювати.

- Ми простежимо за нею. Усі разом.

- А мене ви у це навіщо втягуєте? – заскиглила Соня.

- Бо ти – частина нашої сім’ї, - це єдиний аргумент, який спав на думку. - Співчуваю, але від цього нікуди дітися.

- А заодно, - додав Єгор, - будеш свідком того, що Таня нафантазувала собі бозна-чого.