Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

— Маленька, я трішки зайнятий, я тобі пізніше передзвоню, — Руслан відключається.

Телефон вислизає з моєї руки і з гуркотом падає на підлогу. Здається, туди ж падає моє серце, розбиваючись на дрібні уламки. Я чула як на тому кінці людина благала про допомогу. А потім стогін, як від удару. Так, звуки були нерозбірливими, але не важко здогадатися, що саме там відбувається.  

Не могла ж моя фантазія все це намалювати?

Ні, мені не здалося. Руслан там над кимось знущається. Віктор і Андрій казали правду, яку я всіляко намагалася заперечувати. Я повинна їм повідомити про те, що відбувається. А ще мені потрібно з’ясувати, де знаходиться Руслан.

Підіймаю телефон. Цілий, як не дивно.

Швидко переодягаюся і впевненим кроком йду на вихід. Біля воріт стоїть охоронець, імені якого я досі не знаю і ніколи не цікавилася. Він дивиться на мене благальним поглядом. Підходжу до нього впритул.

— Або ти мене зараз же відвезеш до Руслана, або я зроблю так, що він тебе звільнить, — ставлю чоловіка перед фактом.

Охоронець кілька секунд дивиться на мене, спантеличено кліпаючи і зважуючи всі за та проти.

— Але я не знаю, де він, — каже, врешті, але я йому не вірю. Якби сказав відразу — повірила б. А так розумію, що він бреше.

— Окей, піду шукати сама, — відповідаю й миттєво проскакую повз охоронця, поки він метикує, що сталося.

Охоронець кидається слідом, але я встигаю гримнути перед його носом хвірткою і прискоритися. Відбігаю на кілька десятків метрів, коли чую за своєю спиною:

— Добре, я відвезу вас! Тільки не треба тікати, благаю!

Ну ось, так би й відразу. Зупиняюся, не стримуючи переможної усмішки. За кілька хвилин охоронець виїжджає на службовому автомобілі й зупиняється поруч. Нахиляється і відкриває для мене пасажирські двері.

— Навіщо вам туди їхати? — запитує охоронець, поки ми їдемо містом у напрямку околиці. Тільки не туди, де мене врятував Руслан, а в західну частину міста.

— Треба, — кажу, уникаючи конкретики.

— Не жіноче це заняття, лізти в справи чоловіка, — бурчить охоронець. — Небезпечно це.

— То не йди, якщо небезпечно! — гаркаю у відповідь. — Можеш мене висадити на безпечній для тебе відстані і валити. Тільки скажеш, куди йти.

Він мовчить. Хмуриться. Незадоволений.

А я дуже зла. Небезпечно, бачте. Ну так не потрібно займатися небезпечними справами.

Кручу браслет на руці і вже радію, що він у мене є. Таємна кнопка дозволить мені викликати підмогу в разі потреби. Ну, і зрозуміло, що вони чують, що навколо мене відбувається. І будуть знати, якщо я потраплю в халепу.

Ми під’їжджаємо до величезної території, огородженої дірявою сіткою. За сіткою стоїть незліченна кількість якихось контейнерів. Цікаво, вони порожні, чи з товаром?

— Руслан має бути в блоці “С”. Там є покажчики, зрозумієте, — каже охоронець.

— Чекай на мене тут, — кажу, виходячи з автівки. Охоронець киває, як не дивно.

Є в мене ідея, якщо вдасться, просто підслухати й підглянути, й повернутися. Може відео вийде записати. Але я не хочу, щоби Руслан мене побачив.

Іду в пошуках блоку “С”. Дійсно, є вказівники й за кілька хвилин я чую голоси, приглушені металом. Я розумію, що люди знаходяться всередині одного з контейнерів, виставлених у ряд.

Обережно визираю з того боку, де знаходяться глухі стіни контейнерів. Шукаю той, з якого чути звук. Підходжу ближче й чітко розумію, що Руслан і справді там. Я впізнаю його голос і чую ще кількох чоловіків, але не можу розібрати слів. Підходжу впритул і прикладаю вухо до металу. Вловлюю деякі слова, і серце падає в п’яти.

Застигаю на місці.

Вони розмовляють про торгівлю людьми. Це все правда.

А потім чую приглушений крик. Несамовитий крик людини, якій дуже боляче.

Зриваюся з місця й біжу щодуху. Далі слухати і намагатися осягнути те, що там відбувається, немає сенсу. І так усе зрозуміло. Вони когось катують. Когось, хто потай від них намагався сплавити “товар”. Саме до такого логічного висновку я приходжу, склавши докупи те, що почула.

Коли відбігаю на безпечну відстань, де вони мене вже не почують і не побачать, зупиняюся, щоб перевести подих. Підношу руку з браслетом до губ і кажу тихо:

— Не знаю, чи чули ви це, але Руслан на західній околиці міста, тут купа контейнерів, огороджених сіткою. Він з кимось у блоці “С”. Вони людину катують. Думаю, це чудова нагода схопити його.

Шкода, що пристрій передбачає односторонній зв’язок. Сподіваюся, вони мене почули і вживуть заходів. Цього монстра потрібно зупинити.

Спокійним кроком йду на вихід із території. Охоронець стоїть на місці, чекає, як і наказала йому.

Сідаю в автомобіль із похмурим обличчям.

— Я його не знайшла. Вези мене додому, — кажу охоронцеві максимально байдужим тоном. Той дивиться на мене здивовано. — Додому кажу поїхали! — гаркаю, не витримавши.

Потрібно валити звідси, поки нас не побачили.

— А якщо ти скажеш Руслану, що ми тут були, сам знаєш, що буде, — додаю, коли ми від’їжджаємо на кілька сотень метрів. — В разі питань, ми просто каталися, бо мені було нудно, — уточнюю, розуміючи, що наш від’їзд не міг залишитися непоміченим.

Думаю, він мене зрозумів. І він чудово розуміє, що я легко можу втілити свою погрозу в життя.

Ми приїжджаємо додому. Насамперед біжу вмитися. Обличчя розчервонілося й пече від хвилювання. Переодягаюся у вільні штани й майку. Блукаю домом, не знаходячи собі місця. Те, що я почула, шокує. А ще тривожне очікування й невідомість лякають не на жарт.

Зрештою, щоби чимось себе зайняти, йду в кімнату Руслана, лягаю на ліжко й дістаю телефон. Він так і не подзвонив. Чи означає це, що його схопили?

Сподіваюсь, що так.

А тим часом вирішую поритися в інтернеті й почитати свіжі новини. Раптом знайду щось нове про Руслана?