Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

            Біля її паркану, широко розставивши ноги, стояв водяник. Дреди, до цього зібрані в хвіст, розтріпалися на всі боки. Вираз його обличчя був маскою люті! Очі з ніжно-блакитних стали синювато-чорними і в них вирувало штормове море! Одна рука, зігнута в лікті, була заведена за спину, а друга, з розчепіреними пальцями, витягнута вперед. З куточків губ стікала цівка крові. Вилиця припухла.

            Степанії чомусь було зле. Так зле, як ще ніколи не було, навіть після ведмежачого привороту! Голова гуділа, нудота підкочувала до горла, сил підвестися не було.  Вона боролася зі слабкістю, намагаючись зрозуміти, що сталося і хто той іноземець, який десь поруч розмовляв, чи то румунською, чи то угорською. Мало-помалу повернула голову.

            У парі кроків навпроти водяника, у позі лева перед стрибком, стояв олігарх Грізний. Кулаки його були стиснуті, брови насуплені, піджак валявся біля ніг, а біла сорочка місцями в багнюці. Двоє охоронців застигли поряд у таких самих неприродних позах, наче бігли-бігли, не добігли. І більше нікого. Ніякого іноземця…

А потім тільки зрозуміла, що іноземною мовою говорить водяник! Ні, не говорить, вигукує якісь… команди? Заклинання?

«Мати Василева! Він гарний, як Бог!»

        З руки «бога» вирвався струмінь води і обдав з голови до ніг спочатку Грізного, потім його охорону.

"Що за?"

Знову ті нерозбірливі слова та черговий потік води з руки водяника. Кілька секунд… і Грізний зі своїми опричниками перетворюються на крижані скульптури!

Ось тут крізь ватяну свідомість до Степанії дійшло, що відбувається щось страшне! Не витримують людські тіла випробування льодом! Він їх вб’є!

Вона, незрозуміло звідки взятими силами, прошепотіла:

-Л-лукеріє…

-Що, господине? Бач, який наречений у тебе могутній? Чого розвалилася? Біжи цілуй переможця!

-Ох, замовкни, Л-лукеріє... - прошипіла, - Коно-патка може його за калітку ви-ставити?

-Кого? - здивувалася охоронниця.

-В-водяника! - довелося заплющити очі, тому що сил ставало все менше.

-Здуріла?

-Конопатко! - Степанія зрозуміла, що з Лукерії справи не буде, а час спливає, - викинь водяника геть... за хвіртку і... не пускай більше ніколи! -  і знепритомніла від болю, що пронизав голову.

У себе прийшла від легких ляпанців по щоках. Розліпила повіки.

-Степаніє Станіславівно! Стьопушка! – перед жінкою навколішках сидів сусід Славний і обережно гладив по обличчю, з тривогою заглядаючи у вічі.

-Де... водяник? – прошепотіла.

-Вона марить! Лікаря! – крикнув хтось.

-Вже викликали швидку!

-Що сталося?

-А ви бачили?

-Кажуть струмом ударило... сам мер приїхав, швидку викликали!

-Бідна жінка…

-Л-лукеріє… що? -  знову темрява і божевільний біль.

«Від чого захворів, тим и лікуйся»

            Степанія приходила до тями ще кілька разів. Перший раз у білій кімнаті. Жінка у білому халаті акуратно підтримувала її, аж поки Степанію рвало у підставлену білу миску. Хтось запитав:

-Ви впевнені, що це струс мозку?

-За симптомами струс мозку та запалення легень! Але на голові немає навіть гулі! Аналіз крові, як у цілком здорової людини! Я нічого не розумію!

-Так зробіть ще один аналіз крові! – проричали грізно. І Стьопка впізнала цей голос. Він міг належати тільки одній людині – Антону Грізному. "Значить, живий!" - подумала і знову кудись провалилася.

            Ще кілька разів приходила до тями від болю, що поглинула вже все тіло, не тільки голову. Здавалося, що кишки повільно витягали з живота. Степанія закричала і прийшла до тями. Побачила біля себе змарніле обличчя олігарха все в тій самій брудній сорочці.

-Зробіть їй укол! – кричав він кудись убік. Голос його брязкав уже не стільки злістю, як тривогою.

-Стьопушко, Степаніє! Дівчинка наша, бідолашна... – голос належав сусіду.

-Степаніє... - а цей вже належав Тихому, - хто посмів? Скажіть тільки ім’я...

-В'ячеславе Сергійовичу! - відізвалися голосом мера, - не зараз! Хіба не бачите, як їй погано?

-Та бачу я все! - вигукнув дільничний, - просто не можу більше цього виносити! Та я того мерзотника… –  голос зірвався.

-Ми всі хвилюємося! - продовжував мер Чесний, - але зараз головне - здоров'я Степанії...

-Панове! Прошу всіх покинути палату хворої! - цей голос за командними нотками визначився, як докторський, - Швидше! Я до кого я звертаюся? Усі покинули палату!