Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

Від його слів і тону я знову відчула дотик невидимої пір'їнки до спини, але думки про подруг були набагато ефективнішими.

— Мені справді треба йти.

— Будь ласка?!

І знову ця хлопчача чарівна усмішка. Було схоже, що він трохи дуркує, але більшою мірою все ж таки щирий.

Я збиралася якось пожартувати, згадавши гру з музою та письменником, але відчула погладжування на руці і всі слова разом вилетіли з голови. Одне я знала точно — йти мені зовсім не хотілося.

— Вибач, — видавила я із себе.

— Але ж ти ще прийдеш?

Розуміючи, що вже не зможу впоратися зі своїм язиком, я просто кивнула.

— Сьогодні?

У відповідь я похитала головою, не перестаючи відчувати приємні погладжування на руці.

— Завтра? — не вгавав хлопець.

Щойно я кивнула, його губ торкнулася повноцінна усмішка.

— Напишеш мені вірш? — спитала я перше, що спало на думку.

Тоді я навіть не бралася судити, що цей варіант випадкового питання був поганим.

— Обіцяю.