Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

«Чого я був у Кам'янці, питаєте? Та того ж, чого й ви».

Припустім, що Вишня не жартує, припустім, що він і «саночки возив», і «на плятформі» сидів, і в Кам'янці був, себто був серед прихильників якоїсь «директорії». Припустім. Але хіба говорити правду про своє минуле, глузувати з цього свого минулого – це значить «отим підкреслюванням шукати щільнішого контакту між автором і міщанським читачем»? Чому це «підкреслення» так не подобається «морфологові»? Чи не тому, що цим своїм «підкресленням» О. Вишня викликає Полторацького познайомити радянське суспільство з його, Полторацького, нікому невідомим майбутнім?[11] Звичайно, О. Вишня – не член комуністичної партії. Звичайно, пішов він з радвладою не з перших днів її, радвлади, існування (хоч і йде за нею вже 10 років), звичайно, до свого вступу до пролетарської літературної організації О. Вишня йшов шляхом попутництва, але це все-таки не дає найменшого права геополторацьким цькувати його. От ще одно «підкреслення»: «бути сучасним письменником значно легше, нічого собі не читаєш, тільки пишеш». «Це іронічне твердження не слід розуміти обов'язково іронічно, тобто протилежно до того, що написано», – коментує Полторацький. Запитуйте тепер, чому не слід? Тому, дістаєте відповідь, що «смерть Ізольди», «останню сцену із опери Ваґнера «Трістан і Ізольда», «використану» А. Дункан для своїх плястичних танків, «О. Вишня називає танком» («я зараз танцюватиму «Смерть Ізольди» – єсть такий танок»). Бачите, яка логіка і яка гімназіяльна вченість: танок «Смерть Ізольди» не можна називати танком, бо «морфологові» сверблять руки писати про те, що він допіру вичитав з енциклопедії. Бачите до чого можна договоритись: «Іронічне не слід розуміти іронічно». І після всього цього ваш «інфернальний філософ геніталія» має нахабство величати О. Вишню «екземпляром»? І після всього цього ви вимагаєте, щоб я передрукував його «монографію»?

– Фініта! – скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Цю найбільшу частину «монографії» я всю викреслю: взагалі і про словник, і про «техніку гумору», і про образ, і про «соціяльну машкару».

– Як що? Ми ще до головного не дійшли. Головне ще буде.

– Коли так, – сказав я, – то що ж, давайте продовжувати. Може колись дійдете й до головного.

4. «ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО»

«Усім відомо, що наш автор кваліфікується, переважно, як письменник селянський, і в своїй творчості переважну увагу він віддає саме селу».

О. Полторацький

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький, – ми почнемо не з того села, що стоїть у зв'язку з Остапом Вишнею, а з села взагалі.

– Себто ви хочете повернутись до того «морфологічного» твердження, що через 3 роки 9 місяців село «психологічно» нічим не буде різнитися від міста?

– Так.

– Ну, коли так, то давайте читати далі.

– «Величезна більшість творів із селянською тематикою побудована за методою: село нерівноправне місту, у селі темрява, дичавина, некультурність. Такий підхід був детермінований справді нерівноправним становищем села в порівнянні з містом: стан продуктивних сил міста на цілу добу був досконаліший за стан продуктивних сил нашого села. Звідси, з усіх боків гірший економічний, культурний стан села, а звідси, як функція – літературні твори побудовані за відомим принципом «где уж нам уж». А звідси ціла філософська система, оспівана Толстим під назвою «Каратаєвщини» – апологія економічно-недосконалих умов життя».

По-перше, давайте вияснимо, що хоче сказати Полторацький, коли говорить, що «величезна більшість письменників селянської тематики будують свої твори за методою: село нерівноправне місту». Він хоче сказати, що ця «більшість» втлумачувала чи то втлумачує читачеві, що селові треба вимагати рівних прав з містом і скаржиться ця більшість в своїх творах на місто? Ні, цього він «більшості» – треба віддати йому справедливість – не закидає. Тепер звернімось до самого Полторацького й подивімось, що ж йому можна закинути.

Велика соціялістична революція покликала до творчости мільйони бідняків і середняків. В боротьбі за соціялістичну культуру, в боротьбі з темрявою, в боротьбі за реконструкцію народнього господарства беруть участь на селі не тільки міські робітники, але й тіж таки величезні масиви бідняцько-середняцьких прошарків. Припустім, що вищезгадана «більшість» не прислухалась і не прислухається до голосу цих мас. Якої ж тоді «філософії» притримується Полторацький, коли стимулювання селянських мас до активности мислить собі в пляні протиставлення «нерівноправного» (сьогодні чи вчора) села місту? Будувати твір за методою: «село нерівноправне місту», – це значить бути апологетом «економічно-недосконалих умов життя». Ну, а як я, припустімо, не хочу бути таким-о апологетом, то за якою методою ви, тов. Европенко-Европацький, рекомендуєте мені будувати свій твір? За методою: село рівноправне місту, за «філософією»: давайте поговоримо про нерівноправність села? Хороша «філософія»… тільки відкіля вона? Чи не з тих кіл, що мріють про ліквідацію диктатури пролетаріяту і що підбурюють селянство проти робітників, місто проти села?

А втім, покиньмо куркулячу пропаганду – давайте повернемось до О. Вишні.

– «Малюючи село, – пише «інфернальний філософ геніталій», – О. Вишня всюди підкреслює патріярхальну незайманість його». «Автор всіляко намагається підкреслити затишність села. Воно є для нього село… не офіціяльне село, так собі село».

Далі Полторацький кокетує сентенціями на зразок тієї, що до села не можна підходити «дуалістично», що і т. д., і т. п. Все це ми вичитуємо саме з тих абзаців, де він розбирає гумореску «Ось воно село оте». Отже беріть, тов. Европенко-Европацький, згадану гумореску й стежте.

Про яке село йде мова? Про те, відповідає Вишня, що було «на шостому році революції», себто в кінці 1922 чи на початку 1923, себто мало не вісім років тому. Яке це село? Це те саме село, що радвлада дістала його від старого режиму – дике, з забобонами, напівголодне. Що побачив Вишня в цьому селі, крім дичавини, яку залишив нам у спадщину царат? Що він підкреслив? «Патріярхальну незайманість»? Брехня! Саме «займаність» підкреслив він. «Уже помітні, – пише О. Вишня, – впливи церковних справ на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, старі й міцні, як дуб, церковні традиції. Атеїсти є. Кипить парафія». Помітив Вишня й підкреслив в цьому давньому селі й «арку» й «трибунал». Правда, «морфолог» не задоволений, що автор замість арки не побачив «трактора», але Вишня ж невинний, що «інфернальний філософ геніталій» не поцікавивсь узнати, скільки тракторів було на селі вісім років тому. Про що свідчить, скажімо «арка»? «Арка» та свідчить про таку «патріярхальну незайманість»: «тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього з очей і бороди: – Ось які ми». А на «той рік» ця «патріярхальна незайманість» думає «такого трибунала вшкварити», якого і «в столиці нема». За що ж любить автор це село? Він любить це село не за «патріярхальну незайманість», а саме «за можливості необмежені». Так це називається підкреслювати «затишність села»? Вишня поділяє село «дуалістично»: на «офіціяльне» й «так собі». Але