Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Ходи поїси, — нарешті мовила вона, ховаючи уста. — Вже нікого нема.

— Марино!

— Що, Прокопе?

— Годі, Маринко. Віднині ми будемо разом.

Я не знаю, як для неї прозвучали ці дивно прості слова, та для мене вони означали, фронт, рани, безнадія — все ставало десь обіч. Я міг на нього глянути, бо воно більше не тяжіло над головою.

— Прокопе… Прокопику, — шепотіла Марина, ніби кликала звідкілясь здалека, з якоїсь темної прірви. — Мій… мій рідний. Рідний до смерті.

Згодом вона сказала:

— Прокопику, а ти знаєш, що Василько…

— Знаю, — стиснув я її в обіймах. — Давно здогадуюсь. Я його сьогодні бачив. Він у нас характерник.

— Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що воно, бідне, винне?

— Постараємося, щоб він не відчував різниці.

— Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала. Господи, зроби так, аби він ніколи не кінчався. Зроби, боженьку.

— Це залежить від нас, Марино.

— Я не переставала молитися і не перестану, — продовжувала Марина, не слухаючи мене, забувшись. — Я гріх взяла на душу, я ворожила, щоб доля звела нас. Повіриш, Прокопику, — ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду до престола повзати навколішки кожної служби божої.

— Поцілуй мене, Марино, — покликав я.

Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкі роздуми і вагання сховала ніч. Ніч плила у супокої, накрила нас м’яким обрусом відбитого стінами місячного сяйва.

Перед досвітком затарабанили у вікно.

— Прокопе, Прокопе!

Я пішов до дверей. Марина притьмом за мною.

— Чого ти, Маринко? Спи.

— Боюся.

— Це, здається, Гордій.

Ілля збуджено схопив мене за обидві руки:

— Слухай, ми зібрались провчити поляків. Ходи, сотня вже за селом. Тебе чекаємо.

— Усі при зброї? — запитав я.

— Так.

— Кулемети взяли з собою?

— У повному бойовому.

— Я нікого бити не хочу і не буду! — крикнув я. — Звели розходитись.

— Прокопе! — Гордієві перехопило дух — Ми, Прокопе, підемо без тебе. Але ти мазурню знаєш: кляті, будуть між нами покійники. Ходи, бодай розстав хлопців, тоді, будь ласка, можеш досипляти.

— Любий мій. — Тепер я взяв його за обидві руки. — Ілля, ви збожеволіли. Стріляти із засідки?

— Ми їм тільки коней переведемо.

— Вночі куля не вибирає.

— Прокопе, це мазурня. На твоїй совісті буде, коли хтось із нас поляже.

— Не піду.

– Їх муштрує підісланий полковник. У них…

— Не піду! Відкривайте між лісами фронт. Якщо вони приймуться з вами воювати, тоді подумаю.

— Ой Прокопе, — мало не плакав Гордій. — Не одна мама завтра заголосить. А сотню вже не стримаєш.

— Хто вам нарадив?

— Самі. Стояли коло читальні, балакали, коли прибігає чорногуз Молотковського: «Поляки поїхали на Лісничівку». Ну, доки вони будуть ментрежити село?

— Скажи хлопцям, що це безглуздя.

— Як хочеш…

Гордій в’яло, мов поранений у саму душу, подався до воріт.

Хвилин через десять заскреготав кулемет, сполохано озвався другий, потім заговорили ще два. Зачастили карабінні, постріли. Я вийшов на подвір’я. Стрілянина тривала недовго. Відтак надплив далекий гомін. Сіріло на день. Долина наповнилась півнячим криком. На вулиці почувся тупіт копит і зараз же загупали, десятки чобіт. Поверталися, стиха перемовляючись. Не несли нікого. А що твориться на толоці?…

У тому місці, де Дністер піл-на-піл розділили острови, колись була бездонна глибінь. За півкілометра вище по течії рибаки перегородили частину ріки на мілині косим насипом. Течія зрушила з місця, заносячи поступово яму, поки з води не висунувся піщаний язик, що через рік вкрився млакою, а ще через рік заріс кущиками лози. Квола порість витримала кілька повеней, дощі обмили її від намулу, і острів піднявся. За ним виросли другий і третій.

Так і в річищі життя Колобродів: після невинних маршів перед дівчатами на майдані, після створення алярмової сотні й Гривастюкових закликів провчити поляків рівновага порушилась, обережність і страх змінилися безпечністю, молодецтво помутило голови, і доброї мирної ночі за селом появився струп, на котрий важко навернути очі.

На толоку зійшлися з кожної оселі по двоє, по троє, але чим людніше ставало на вигоні, тим тривожніше перешіптувались, тим неспокійніше поглипували на ліс коло замка.

Микола ходив по хаті мов зачумлений і стискав у кулаки безкровні пальці.

— Там півсотні забитих коней, до десятка поранених і розстріляних поляків. Іди до Гривастюка, щось треба робити. Люди стікають кров’ю. Навколо хрипіння і стогони.

— Знає Гривастюк. Це його, сучого війта, робота. Я не хочу за цю катавасію відповідати. По суті, то я в сотні не появлявся відтоді, як покинув її під Чортковом.

— Але ж…

— Що, Миколо? До чого ти мене спонукаєш? Скажи одверто.

Він раз у раз хапався за голову, і лисина його запалала, як спіла диня.

— Гривастюк… — Я прикусив язик: на порозі показалась Гафійка.

— Татко просить вас прибути до канцелярії — сказала вона, уставившись на мене наполоханими очима.

Ми з Миколою перезирнулися. Микола кивнув: їди, мовляв.

— Вам, Прокопе, завихторили розігнати толоку, — сказала Гафійка. — Приїхали з Залісся якісь пани, кажуть, що всі зібрання забороняються, бо почалися епідемії віспи і тифу. Татко їх всіляко затримує, але вони от-от будуть тут. Я прибирала канцелярію і все чула.

— Татко тебе послав?

— Ні, я сама.

— Спасибі, Гафійко.

«Коли діти повстають проти батьків, вони повстають проти всього, що вважалося святим. Але якщо батьки своєю смертю ще можуть відкупитися перед дітьми, то їх помилки не знайдуть виправдання, у помилках батьки не воскресають, щоб не воскресити фальш минулого».

Коли я заходив до хати, Микола городом прямував до ріки. Я переодягся у військове, приколов хрести. Відчував, що виглядаю божевільним для всього села, але я мав деякі надії.

Їх було четверо: санітарний поліцай, чиновник з повітової управи і два січовики — сотник і простий стрілець. Вони вже сиділи в бричці, і Гривастюк, побачивши мене, піднявся з сидіння.

— Та ось, панове, Повсюда.

Війт виглядав невиспаним, на лиці появилась розгубленість, а в руках — метушливість. Проте він намагався володіти собою і, ховаючи очі, здавалось, якимись прикритими думками обшкрібав внутрішню оболонку душі від шкідливого накипу.

— Ардатій Криж, — відрекомендувався сотник.

За ним назвались інші — Іван Ярина, Юрій Степовий, Андрій Хопик.

Сотник носив сині вилинялі шаровари і потерту блузу із зібраним коміром, до якого не прилягали золоті нашивки. Мій мундир справив на сотника більше враження, він розглядав мене, не приховуючи завидків. Цим, здається, скористався Гривастюк.

— Чим теліпатися в кінець села, може, владнаємо діло в канцелярії? — запропонував він, але я чогось відчував, що це, либонь, швидше говориться для мене, ніж для прибулих.

— Ні, -