Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

419
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Відлиги. 1954-1964" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 90
Перейти на сторінку:
коньяк вірменський будемо закушувати?

– Так є ж ондо скільки всього… – Лук’ян Мефодійович обернувся до столу й широко повів рукою, проте дівчина резонно заперечила:

– Загалом-то не забувай, пусічка, що я у вашу діру з Москви приїхала. А там до коньячку заведено подавати нарізаний лимончик з цукром-піском. І фрукти. Чи знайдеться у тебе вдома лимон? Ти чай з чим п’єш, га?..

– Лимон? Аякже, звісно, знайдеться.

– Отож принеси його, поки я пляшку відкоркую. І яблучок до того ж не забудь помити.

– А може, краще я пляшкою займуся?

– Ні, пусічка, якщо ти штопор даси, то я з пляшкою впораюся. А ти займайся краще лимоном. Давай-давай, ворушись!

Не в змозі противитися чарівливому впливу дівочої посмішки, Лук’ян Мефодійович поквапився піти на кухню. Повернувся звідти хвилин за десять, тримаючи в одній руці блюдечко з кружальцями лимону, присипаними цукром-піском, а в другій – кришталеву вазу, повну рум’яних яблук. Лагідно усміхнена Маргарита чекала на нього за столом, поруч стояла відкоркована пляшка коньяку і два наповнених келихи.

Наступна година проминула за неквапливою застільною бесідою. Він згадував героїчну партизанську молодість, вона – московське життя, найяскравішою подією якого був позаторішній молодіжно-студентський фестиваль. Пляшка вірменського коньяку наполовину спорожніла. Лук’ян Мефодійович відчував, що час переходити на інше продовження… але не міг: легендарний міцний напій подіяв на нього не надто добре – бо чим далі, тим гірше він почувався, оскільки дихати ставало все важче. Зрештою він був змушений попросили гостю:

– Он там у буфеті відкрий дверцята – там стоїть інгалятор і ліки. Інгалятор – це така штукенція з гумовою грушею, ну-у-у, ти зрозумієш, коли побачиш… Принеси-но сюди.

– Що сталося? – занепокоєно спитала Маргарита.

– Та так… Астма допікає. Коли в партизанах був, то застудився якось, потім не вилікувався як слід… Оце і вилізло мені боком.

– То, може, тобі краще прилягти?

– Якщо прилягти, то тільки з тобою, – Лук’ян Мефодійович з ніжністю обійняв дівчину за плечі. – Але попервах очуняти треба. Неси інгалятор.

Забризкавши ліки, він одразу ж відчув полегшення, тоді відкинувся на спинку стільця, блаженно заплющив очі та пробурмотів:

– Ось зараз відсиджуся трохи, потім потанцюємо, доп’ємо коньяк – і в ліжко полягаємо. Покажеш, чому навчили тебе студенти-іноземці.

– А може, не треба танцювати, якщо тобі зле? Краще… Так, краще телевізор подивитися! – вона вказала на КВН, встановлений на комоді під дальньою стінкою вітальні.

– Телевізор?.. – здивувався Лук’ян Мефодійович. – Нащо тобі здався цей «електричний ящик»?

– Ну пу-у-усічка, як ти не розумієш!.. – дівчина ображено випнула густо напомажені губки. – Коли я жила в московському гуртожитку, у нас там був патефон і платівки, у вихідні ми самі собі танцюльки влаштовували. Натомість телевізора у нас не було. А телевізор подивитися – це ж немовби в кіно сходити, тільки вдома… Ну дозво-о-оль, ну-у-у!..

– Гаразд, вмикай, – махнув він рукою. Зраділа Маргарита, цьомнула його в щічку (такий собі «аванс на майбутнє»), приголубила волосся на потилиці гарненькою долонею, затягнутою в тендітну лайкову рукавичку, і пурхнула до телевізора на комоді. Виявляється, саме цього вечора демонстрували «Поему про море» режисерки Юлії Солнцевої. В кадрі був напружений момент, коли голова колгоспу Сава Зарудний (у виконанні актора Бориса Андреєва) звертався до колишніх односельців з проникливою промовою.

– Що ж, хороший фільм, можеш дивитися, – кивнув товариш Калащук. – Тут добре показали радянську владу, яка про народ піклується. Я сам такий же турботливий, я це знаю, як ніхто інший.

– Тільки от якби світло вимкнути… – оминувши стіл, дівчина підійшла до настінного вимикача.

– Навіщо тобі світло вимикати?

– Щоб усе було, як у справжньому кіно.

Вона клацнула вимикачем, але негайно ж мовила:

– Ні, так погано видно, що у нас в кімнаті за столом діється.

Ще раз клацнув вимикач, і люстра під стелею знов засяяла.

– Ні, все ж таки хочу, як у кіно…

Клац!

– А так нічого не видно за столом.

Клац!

– Маргарито, припини! Ти ж нібито доросла, то й поводься як доросла…

– Вибач, пусічка, я трішечки сп’яніла, це все коньяк…

Як раптом вигукнула, просяявши:

– Стривай… а в мене ідея виникла!

Кинувшись до столу, наповнила обидва келихи й запропонувала:

– А давай-но вип’ємо з тобою «За мир і дружбу»63, як казали на тому фестивалі! А?! Як тобі?..

– Пий без мене, я не хочу, – пробурмотів Лук’ян Мефодійович, а сам подумав: «Пий, дівко, пий, наливайся коньячком! Якщо я тобі навіть не дуже подобаюсь, то п’яною в ліжку тобі буде легше».

Так вони й сиділи, як раптом хтось почав стукати у вхідні двері квартири: гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп…

– Ну що за ідіот там приперся проти ночі?! – пробурмотів Лук’ян Мефодійович, насилу розліпивши набряклі повіки. А між тим з передпокою знов пролунало: гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!..

– Там же на дверях дзвінок є, навіщо ж оце калатати?

Гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!..

– А-а-а, щоб ти там головою калатав у стіну!!! Доведеться відчинити, доки мені двері не винесли.

Товариш Калащук насилу підвівся, вийшов з-за столу і на неслухняних ногах поплентався в передпокій.

Гуп-гуп-гуп!.. гуп-гуп-гуп!..

– Та зараз же, зараз! Стривайте, вже відчиняю.

Ще декілька секунд він порався з замком. Потім двері прочинилися…

І горопашний Лук’ян Мефодійович закляк на порозі! Бо на сходовому майданчику завмер не хто інший, як його колишній приятель Тихомир Чорнозуб власною персоною!!! Все такий же молодий, як і на момент загибелі в 1943 році!.. Причому найголовніше – в робочому однострої залізничника. Принаймні тужурка точно залізнична, форменна.

– Ти… Ти-и-и… Тихо-ми-и-ире-е-е…

Очі привида з-під примружених повік випромінювали вбивчу суміш ненависті та зневаги.

– Ти чого прийшов? Навіщо?..

Зненацька привид почав зростати, зростати… Й ось вже він дивиться на заступника голови райвиконкому звідкись згори… дуже-дуже здалеку!..

– Ти через Орисю свою гніваєшся, чи не так?! І через дітей ваших…

Погляд привида обпік винуватця, немовби відро крутого окропу.

– Та зрозумій же, що не міг я їм допомогти!!! Не міг, і все тут!.. Час був такий… такий!.. Такий, що або я – або вони!.. Ти як загинув собі у сорок третьому, так і не знаєш, що з нами усіма надалі коїлося!!! Тобі було ще хороше, дуже хороше в могилі твоїй, а от нам як, ти про це подумав?..

Привид плюнув просто в обличчя негідникові. Якщо його погляд обпікав, немов окроп, то від плювка у Лук’яна Мефодійовича просто дихання перехопило. Схопившись обома руками за верхню частину грудної клітини біля горла, він відчув, що задихається. Що ж до мертвяка, то під розмірене гупання важелезних кроків його довгаста тінь

1 ... 45 46 47 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"