Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

1996

Втрачене сердечко, або Крок у прірву

Відень – Київ, травень 1996 року

Чи хтось замислювався, чому нам сняться сни? Може, це просто наша свідомість грає з нами злий жарт? А може, хтось згори хоче повідомити нам про щось важливе…

* * *

Марек прокинувся посеред ночі від якогось жахливого марення і власного крику, зістрибнув з ліжка, вибіг на терасу і присів на край крісла. Жадібно вдихаючи холодне повітря, він намагався пригадати, що ж такого йому наснилося?.. Але рештки щойно побачених жахливих сновидінь вже зникли без сліду, натомість бурхливим потоком нахлинули спогади.

Згадав він Київ, Поділ, його вузенькі вулички, старі будинки й затишні зелені двори з дітлахами, які гралися там. Згадав рідний дворик, стару яблуню, грушу-дичку, а ще в тіні розкидистого волоського горіха – лавочки і столик для літніх людей. Посеред двору, немов пам’ятник радянської епохи – маленький горбатий блакитний «Запорожець» дядька Сашка, що постійно ремонтується. А ось і сам дядько Сашко, який дивиться на маленького, років десяти хлопчика і каже, посміхаючись:

– Дивись сюди, Мареку – оце вона, вічна машина! Перпет-мобіль[56], можна сказати… Одна з найперших моделей, що зійшли з конвеєра запорізького заводу, а й досі бігає, мотається вже скільки років.

– Та не працює ж цей древній мотлох! – заперечує хлопчик.

– Як-то не працює?! Ти що ж таке кажеш?! Минулого тижня тільки ми з тобою на ньому на риболовлю їздили!..

– Було таке, – погоджується маленький Марек, – але тепер ми його знов ремонтуємо…

– Ех, малявко, – зітхає дядько Сашко, – не тямиш ти всієї краси життя.

І не те щоб дядько Сашко відчував у цьому мотлоху аж таку велику потребу – адже в глибині двору під брезентовим чохлом простоювала його нова розкішна «Волга» ГАЗ-21 кольору вечірнього неба – мрія і заздрість усіх хлопчаків в окрузі. Проте на ній він їздив мало. Та й куди йому їздити?! Дачі у дядька Сашка не було, тоді хіба що в магазин за хлібом…

Щоразу, коли дядько Сашко ремонтував свій древній «Запорожець», він кликав Марека і говорив:

– Дивись, синку, до чого все у нього добре влаштовано! От виростеш – і моя автівка твоєю стане.

– Дядьку Сашко, я і без того допомагатиму вам. Але не хочу я цю старезну драндулетку! – вередував Марек.

– Так я ж тобі не «Запорожець» пропоную, а нову «Волгу»! – сміявся дядько Сашко: – Подарую я тобі її, Мареку! Їй-богу, подарую.

Всі знали, що у дядька Сашка нікого з рідних не лишилося. Колись раніше була дружина – тітка Наїна. Дуже смачні пироги пекла, всі хлопці у дворі їли й нахвалювали. Та вже рік як її не стало, а діточок їм бог або не дав – або не дожили вони до кращих часів, хтозна… Отож цілком скидалося на правду, що таки залишить невгамівний водій автівку Мареку. А продати комусь?.. Це навряд чи. Гроші дядькові Сашку не були потрібні, оскільки заробляв він і без того дуже добре на вахтах в Тюмені, в Сургуті та в Уренгої.

– А може, й подарує! Марек, по всьому виходить, спадкоємцем у Сашка стане, – шепотілися бабусі на лавочці.

Хлопці заздрили Мареку через те, що місцевий «кулібін» дядько Сашко залучав саме його до всіх можливих ремонтних робіт. Дорослі шанобливо тиснули хлопчикові руку, коли вони з дядьком Сашком міняли сусідам розетки, точили ножі, ножиці, лагодили будильники, переносні електроплитки, а при потребі – навіть архаїчні примуси. Не тільки у всього їхнього двору, але й загалом на всьому Подолі ця парочка – майстер і учень, були в пошані.

Не схвалювала їхні відносини лише Марекова мати. У Вікторії Борисівни Чмут було двоє синів: старшенький Любомир і меншенький Мар’ян. Однак лише старший займав усю її увагу: його матір цінувала, обожнювала, на нього покладала всі надії. Вона часто повторювала:

– Любомир – він красень і розумник, відмінник і гордість родини!

– А я? – запитував Марек, віддано зазираючи мамі в очі.

– А ти, Мар’яне, просто хуліган, – відповідала вона.

– Чому? – ледь не плачучи, цікавився молодший син.

– А хто вікно сусідці розбив? – пригадувала його останній «подвиг» мама Віта.

– Це випадково вийшло! Ми ж потім вікно з дядьком Сашком і полагодили, й ніяких претензій…

– Знов ти про дядька Сашка свого?! А хіба іншого приятеля, щоб свого віку, ти знайти не можеш?

Марек від образи закушував губу:

– Ма-а-амо-о-о, ти ж знаєш, що я приятелюю зі Спартаком і з Валеркою. І до речі, Спартак теж відмінник, а в цьому році загалом переміг на трьох районних олімпіадах! А у Любомира таких досягнень ніколи не було.

– Так у Спартака, мати – інженерка, а дід фронтовиком був, льотчиком і майстром взуттєвої фабрики. У твого Спартака є на кого рівнятися.

– Та при чому тут його дід і мати?!

– А при тому! Й не смій матері заперечувати. Ач, моду взяв!..

– А зате у Валерки кращий по всьому Києву результат на стометрівці серед школярів його віку! Він навіть участь брав з дорослими в забігу на три кілометри, як наймолодший учасник, і прибіг п’ятим.

Мати байдуже знизувала плечима:

– Мареку, все це прекрасно, що твої друзі чогось та й досягли в житті. А ось ти чого досягнув?! Відповідай або покажи.

Отак вона раз у раз доводила, що її менший син – всього лише сіра посередність, але бунтарська натура Марека не бажала миритися з цим. І він старався, як тільки міг. На конкурсі, влаштованому в районному Будинку піонерів авіамодельним гуртком на честь Дня космонавтики, перемогла саме його модель «кукурудзяника», яка злетіла і протрималася в повітрі цілих 55 секунд – тоді як виготовлена Спартаком модель легкого фронтового бомбардувальника Су-2 (на такому, за його твердженням, воював його дідусь Сьома) навіть злетіти не змогла. Того дня Марек примчав додому з нагородною грамотою і дивовижним призом – приладом із загадковою назвою «пантограф». Усі вітали хлопця, навіть заздрили йому. Але на маму Віту це досягнення не справило ніякого враження і, навпаки, навіть засмутило. І вона не впустила нагоди негайно висловити синові своє незадоволення:

– Мареку,