Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

Машин у місті повно. Година пік... І раптом... що за хрінь. Стара радянська „восьмьорка“ зупиняється посеред дороги і капець.

Наш аристократ духу, наче нічого не трапилось, вибирається з машини й намагається її самотужки відкотити до узбіччя. „Не хвилюйтеся, каже, таке буває“.

Автомобілі сигналять, водії нервують, матюкаються. А чувак тим часом пре авто, не припиняючи гнути свою тему: „Українці на своїй богом даній землі мають бути господарями, бо тільки тоді є можливість створити власну високорозвинену проукраїнську цивілізацію“.

Дивлюсь я на його опухлу харю з відстовбурченими вухами, й думку гадаю; що оце — і є наочний приклад сучасного українського інтелігента, в якого і зубів нема, і запах часнику з рота, і машина не ще, якого всі матюкають, а воно, знай, торочить про якусь там Небесну Україну!

Допхалися ми з гріхом пополам до узбіччя. Щось він там порився під капотом, а потім і каже: „Стартер здох, то допоможіть, дядьку, машину трохи штовхнути, аби вона завелася“. Робити нема чого. Взялися разом.

Раз штовхнули... не завелась. Два штовхнули, те саме. На третій уперся я руками в багажник і розігналися так, що я ледь мордою по асфальту не проїхався, коли вона завелась і вперед чкурнула. Та, слава богу, втримався на ногах.

Але те падло, застрибнувши до салону, й не подумало зупинятися! Газануло так, що в мене дух забило від бензину, й давай тікати з моєю горілкою.

„Стой, — кричу, — стой, падонак!“

А він тільки за ріг, фьють — і поминай як звали.

Я сьогодні зранку до церкви ходив, питав у панотця, чи не знає він того жевжика на вишневій „восьмьоркє“. Каже, що вперше про такого чує... Певне, якийсь приблуда-аферист, яких нині з України в Європу тікає повно.

Словом, Оресте, під казки про Небесну Україну, спиздили в мене з-під носа десять пляшок „Кремлівської“ — отака хуйня, блядь, отака національна ідея модерної України!»

Лажа сидить на кухні за столом, укритим шкоринками від сала й варених яєць. Перед ним нарізаний хліб, тареля з гречкою та наполовину спорожніла пляшка «Кремлівської», яку він розпиває самотужки о десятій ранку.

— Будеш? — питає абсолютно щиро, киваючи на пляшку.

— Ви що, Семене Леонідовичу, горілку зранку не потягну. Якби з похмілля, то, може, б і пішла. Але на чистий організм не ляже...

— Ну, як знаєш, а я ще вмажу!

— Вистава ж увечері.

— Нічо, до того часу просплюся, протверезію...

Того серпневого вівторка, як зазвичай, я прийшов до театру о дев’ятій годині вечора.

— Лажу не бачив? — мимохіть запитав у мене Трюфель, зазирнувши до гримерки.

— Нє, — збрехав я, бо того ж дня, повернувшися додому о пів на сьому, застав Семена Леонідовича на тому самому місці на кухні.

Спорожніла пляшка «Кремлівської» валялася під столом. Друга літрова ампула, на чверть порожня, стояла перед ним, уся у шкоринках від огірків, сала та часнику.

— Ти знаєш, Орест, — звернувся він до мене чомусь російською мовою, — сєгодня я прінял очєнь важноє для сєбя рєшеніє. Я отрєкаюсь от Украіни! Нє хочу імєть с нєй нічєго общєго. Єслі простого чєловєка в грєко-католічєском храме так наєбать могут! Украінци — нє народ, а нація ублюдков. Прав бил Сталін, что моріл їх голодом. Хітриє, коварниє, брєхлівиє тварі. А я дурак всьо кніжкі чітал, сочуствовал етім бандеровцам. А оні вон как со мной поступілі? Нє било, нєту і нє будєт нікогда нєзавісімой Украіни. Вот, єй-богу, вернусь домой і снова в комуністічєскую партію вступлю. «Сою-ю-юз нерушимий республік свободни-и-и-их сплотіла на вєкі вєлікая Ру-у-у-у-сь», — спробував піднятися з-за стола, але не втримавшись на ногах, м’яко і повільно завалився на підлогу, вигукуючи: — Я в порядкє, я в порядкє.

— Та де там у порядку, Семене Леонідовичу,— кинувся я його піднімати. — Вистава за три години, а ви тут бухаєте на самоті!

— А я сєйчас пойду прогуляюсь і всьо вивєтрітся. У мєня так організм устроєн: могу бухать до усрачкі, а потом раз — і как стекло!

Коли я за дві години виходив з дому, на кухні дійсно було порожньо. Навіть на столі прибрано. Наполовину недопита пляшка горілки «Кремлівська» охайно стояла поруч з помитим посудом.

Головний режисер почав конкретно нервувати за десять хвилин до початку вистави. Це був критичний час, аби артист, навіть спізнившись, устиг перебратися в костюм і накласти грим.

Спочатку він у загальних рисах лаявся на тупих лицедіїв, що й гадки не мають, як складно організувати і вивезти за кордон театральну трупу. Апріорі називав нас усіх тупаками. Потім удався до тендерної сегрегації, обзиваючи конкретно чоловіків безвідповідальними слимаками, а жінок самозакоханими устрицями, в яких одна звивина, й та проміж ніг.

За п’ять хвилин до початку вистави до гримерної зайшов місцевий адміністратор, поцікавившися:

— Починаємо вчасно?

— Файв хвилин екстра, — награно усміхнувся Трюфель, який прекрасно знав про місцеву систему штрафів. — Серьога, йди сюди! — покликав до себе Царя-Підлядського. — Роль Лажі зіграєш?

— Альфреде Петровичу, ви що, я ж зі своїми текстами ледь впорався... — жахнувся той.

— Я не прошу тебе грати англійською, — інструктував артиста режисер. — Кажи російською близько до тексту, вони все одно нічого не розуміють. Головне — роби це впевнено, емоційно, зі сльозою. Піддавай пердячого пару, як ти вмієш.

— Я не зможу, Альфреде Петровичу, їй-бо. У чьорних камнєй нікогда нєт кльова!

— Кльов будєт такой, шо клієнт забудєт обо всьом на свєте! Сєргійчику, виручай, друже, без тебе ніяк... Увага, артисти! — звернувся до спантеличеної трупи. — Цар-Підлядський сьогодні гратиме роль Мармеладова, подаючи репліки, які згадає і як згадає. Тому прошу бути всіх максимально уважними і зібраними. У нас форс-мажор. Лажа не з’явився на виставу!

— От, Лажа, — пожартував хтось із дівчат, але трупі було не до сміху.

— То можемо починати? — знову зазирнув до гримерки адміністратор.

— Так, — суворо підібгавши вуста, відповів Трюфель й рушив до зали керувати світловою та звуковою апаратурою.

Ми грали виставу двома мовами. Найбільш драматичні моменти звучали англійською. Більш побутові — російською для створення атмосфери похмурого Петербурга.

Спершу все було нічого.

Наляканий Цар-Підлядський більш-менш вдало