Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Але ринки іспанських і португальських колоній коли-небудь закриються, їх більше не існуватиме — цивілізовані народи не можуть й далі ігнорувати работоргівлю!

Так, звичайно, вже тепер, в 1878 році, ми повинні побачити, як звільняють всіх рабів, які ще залишаються в християнських державах. Втім, мусульманські країни, ймовірно, ще довгий час продовжуватимуть цей торг, який перетворює Африканський континент в безлюдну пустелю. Саме в ці країни і прямує тепер найбільша частина вивезених з Африки невільників: число туземців, яких щорічно відривають від батьківщини та відправляють на східне узбережжя, перевершує сорок тисяч. Задовго до єгипетської експедиції негрів Сенаара тисячами продавали неграм Дарфура і навпаки. Генерал Бонапарт зміг навіть придбати чималу кількість негрів, з яких він набрав солдатів і сформував з них загони на кшталт мамелюків. Минуло вже чотири п'ятих XIX століття, а оборот работоргівлі в Африці не скорочується, а навіть навпаки.

Справа в тому, що іслам прихильно ставиться до работоргівлі. Адже потрібно було, щоб чорний раб замінив у мусульманських країнах колишнього білого невільника. Работорговці будь-якого походження займаються цією огидною торгівлею в широких масштабах. Таким чином вони поставляють додаткове населення расам на межі зникнення, оскільки вони не трудяться і через те не відроджуються. Ці раби, як і за часів Бонапарта, часто стають солдатами. У деяких народів з верхів'я Нілу з них складається половина військ африканських царків. У цьому випадку їхня доля виявляється лиш трохи гіршою за долі вільних людей. Однак, якщо раб не стає солдатом, він перетворюється на валюту: навіть в Єгипті та в Борну офіцери та чиновники отримують платню саме такими грошовими одиницями. Гійом Лежан стверджує, що він на власні очі бачив це.

Такою є работоргівля нині.

Варто додати, що багато представників європейських держав в Африці проявляють ганебну поблажливість. Адже це незаперечний факт: у той час як морська охорона патрулює африканські береги Атлантичного й Індійського океанів, всередині країни, під носом у європейських чиновників, продовжують активно торгувати людьми, йдуть каравани захоплених невільників, регулярно відбуваються масові побиття, під час яких вбивають з десяток негрів, щоб обернути на раба одну людину.

Тепер нам зрозуміло, наскільки жахливими були слова, що їх промовив Дік Сенд:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців та рабів!..

І він не помилився: це справді була Африка, де чимало небезпек загрожували йому самому та всім його супутникам.

Проте, в яку частину Африканського континенту закинула їх дивовижна фатальна випадковість? Безсумнівно, в західну, і до того ж скидається на те, що «Пілігрим» швидше за все зазнав аварії якраз біля узбережжя Анголи, куди ведуть каравани работоргівців з усієї цієї області Екваторіальної Африки.

Дійсно, це була Ангола, той край, який кілька років потому ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні та Стенлі на півночі. З-поміж усієї цієї великої території, що складається з трьох провінцій: Бенгели, Конго та Анголи, в той час відома була тільки прибережна смуга — вона простягається від Нурс на півдні до Заїру на півночі. Два найважливіших населених пункти на цьому узбережжі слугують одночасно портами. Це Бенгела та Сан-Паулу-ді-Луанда, столиця колонії, що належить Португалії.

Внутрішні її області в той час залишалися майже недослідженими. Лише деякі мандрівники наважувалися заглибитися в ті місця. Згубний вологий та жаркий клімат, який породжує лихоманки, дикуни, з-поміж яких деякі й досі займаються людожерством, постійні війни між племенами, підозріле ставлення работорговців до будь-якого чужинця, який намагається проникнути в таємниці їхньої огидної торгівлі, — ось які труднощі треба подолати, ось які небезпеки треба перемогти в одній із найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки.

В 1816 році Таккі піднявся вгору за течією Конго, за водоспади Елла, однак йому вдалося пройти не більше двохсот миль. За одну таку експедицію неможливо було хоч якось вивчити країну, однак вона коштувала життя більшої частини вчених та офіцерів, що брали в ній участь.

Тридцять сім років потому доктор Лівінгстон пройшов від мису Доброї Надії до верхів’я Замбезі. Звідси в листопаді 1853 року він, набравшись сміливості, яка назавжди залишилася неперевершеною, перетнув Африку з півдня на північний захід, переправився через Кванго — притоку Конго — і 31 травня 1854 прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Таким чином було прокладено першу стежку в незвіданих нетрях величезної португальської колонії.

Вісімнадцять років потому двоє відважних дослідників перетнули Африку зі сходу на захід і, подолавши величезні труднощі, вийшли на узбережжя Анголи: один — у південній, інший — в північній його частині.

Першим цей перехід здійснив лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. У 1872 році виникли припущення, що експедиція американця Стенлі, вислана на пошуки Лівінгстона в область Великих Озер, опинилася у важкому становищі. Лейтенант Камерон зголосився відправитися на її пошуки. Пропозицію було прийнято. Камерон у супроводі доктора Діллона, лейтенанта Сесіля Мерфі та Роберта Моффа, племінника Лівінгстона, вирушив у похід із Занзібару. Перетнувши Угого, вони зустріли жалобний караван: вірні слуги несли тіло Лівінгстона на східний берег. Камерон все ж продовжив свою подорож на захід, обравши собі за мету будь-що перетнути материк від океану до океану. Через Уніяніембе та Угунду енергійний лейтенант Камерон дійшов до Кагуеле, де знайшов щоденники Лівінгстона, переплив озеро Танганьїка, перейшов гори Бамбаре, переправився через Луалабу, однак не зміг спуститися вниз за течією цієї ріки. Після цього він відвідав області, спустошені недавніми війнами, обезлюднені після набігів работорговців: Кілембе, Уруа, витоки Ломані, Улунді, Ловаліо, переправився через Кванзу, перетнув незаймані ліси, в які Гарріс завів Діка Сенда та його супутників, і, нарешті, побачив хвилі Атлантичного океану, досягнувши Сан-Феліппе-ді-Бенгалу. Ця подорож тривала три роки та чотири місяці і коштувала життя двом супутникам Камерона — докторові Діллону та Роберту Моффа.

Американець Генрі Мортон Стенлі незабаром замінив на цьому шляху відкриттів англійця Камерона. Відомо, що цей відважний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», відправлений на пошуки Лівінгстона, знайшов його 30 жовтня 1871 в Уджіджі, на березі озера Танганьїка. Цю подорож, настільки вдало здійснену в ім'я людини, Стенлі вирішив продовжити в інтересах географічної науки. Він хотів детально дослідити берега Луалаби, з якими в першу подорож ознайомився лише поверхово. Камерон ще мандрував в нетрях Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 виступив з Багамойо на східному узбережжі, через рік і дев'ять місяців, 24 серпня 1876 року, покинув спустошений епідемією віспи Уджіджі і після переходу за сімдесят чотири дні дійшов до Танганьїке-Ньянгва, великого невільничого ринку, де до нього вже побували Лівінгстон та Камерон. У Ньянгве Стенлі був свідком жахливого кривавого