Читати книгу - "Посуха"

— Не повісити що, Гранте? — підкреслено-нейтрально перепитав Рако.

— Ту кляту родину. Якщо Люк вирішив порішити свою жінку й малого, це його особисті справи. Але хрін ви приплетете сюди мене, чули? — тицьнув він товстим пальцем у них обох.

— Де ти був того пообіддя, коли їх застрелили? — запитав Фок.

Дау похитав головою, не відриваючи від Фока очей. Комір його сорочки весь пропітнів.

— Іди в сраку, приятелю. Тобі мало Еллі? Зіпсувати життя ще й нам з дядьком тобі не вдасться. Це полювання на відьом.

Фок не встиг відповісти, бо Рако кашлянув.

— Гаразд, Гранте, — мовив він спокійно. — Ми просто намагаємося отримати відповіді на деякі питання. Тому не будемо все ускладнювати. Ти сказав поліції Клайда, що копав канаву вздовж траси разом з двома приятелями, й надав їхні прізвища. Так було?

— Ага, копав. Цілий день.

— І вони це підтвердять, так?

— Хай спробують не підтвердити. Тим паче, що це правда.

Кажучи це, Дау дивився їм прямо в очі. Мовчання затягнулося, тільки муха в них над головами намотувала божевільні кола.

— Скажи-но, Гранте, що ти зробиш з фермою, коли дядько помре? — запитав Фок.

Дау не зрозумів, що це за переміна теми.

— Га?

— Подейкують, ти спадкоємець.

— То й що? Я заслужив, — відтяв він.

— За що? За те, що дозволяєш старому хворому дядькові доживати віку у власному маєтку? Яка шляхетність.

Якщо по правді, Фок не бачив перешкод, чому Грантові не успадкувати ферму, але його слова, схоже, поцілили в болюче місце.

— Не все так просто, розумнику, — сказав Грант і хотів додати ще щось, але передумав. Стулив рота й мить помовчав. — І чом би й ні? Я — його родич.

— По смерті Еллі — єдиний, еге ж? — провадив Фок, і Дау обурено втягнув повітря. — То ти продаси ферму, коли буде можливість?

— Ще б пак! Працювати на ній я точно не збираюся. Я не дурень. Особливо коли оті дрібні китайці аж зі своєї жовтої шкури пнуться, щоб усе тут скупити. Навіть такі гівняні землі, як у нас.

— І в Гедлерів?

Пауза.

— Напевно, — нарешті відповів Дау.

— Маленькій Шарлотті, мабуть, ще менше хочеться тягати лантухи добрив, ніж тобі. Наскільки я зрозумів, рано чи пізно той маєток виставлять на продаж. Дві ділянки поряд, — стенув плечима Фок, — набагато привабливіші для закордонних інвесторів. А це вже цікаво. Особливо якщо власник однієї з них отримує постріл у голову.

Вперше Дау нічого не відповів, і Фок зрозумів, що він дійшов того самого висновку.

— Повернімося до Карен… — Фок вирішив скористатися перевагою, щоб змінити тему. — У вас із нею нічого не було?

— Тобто?

— Роман? Секс?

— Дай мені спокій, — пирхнув Дау. — Та це снігова королева. Ще марнувати на неї час!

— То ти вважаєш, що вона б тобі відмовила, — сказав Фок. — Це, мабуть, неприємно.

— У мене в цьому плані все гаразд, можеш не перейматися, приятелю. А якщо подивитися, як ти бігаєш по місту за Гретчен, ти б краще переймався своїми справами.

Фок не зважав.

— Карен зачепила твоє еґо? Ви через щось посварилися? І все полетіло шкереберть?

— Що? Ні!

Очі Дау забігали.

— Але у тебе бували сутички з її чоловіком. І частенько, наскільки ми чули, — мовив Рако.

— То й що? Завжди через дрібниці. Люк — справжня скалка в дупі. Але ота його жіночка тут ні до чого.

Запала пауза. Коли Фок заговорив знову, голос його звучав тихо.

— Гранте, ми перевіримо все, що ти робив того дня, і твої приятелі, можливо, підтвердять твої слова. Проблема в тому, що іноді алібі дуже нагадує сухий тиньк, з яким ти так часто працюєш. На вигляд начебто міцне, а трохи натисни — і воно збіса швидко трісне.

Дау на якусь мить опустив очі. А коли підвів голову, його настрій змінився. Дау посміхнувся. Широка й самовпевнена посмішка заграла не лише в нього на устах, а й в очах.

— Що — таке саме алібі, як у тебе? Адже це твоє бісове ім’я моя двоюрідна сестра написала перед смертю?

Запала довга мовчанка; три пари очей дивилися на копію квитанції на столі. Коли серед речей Еллі знайшли записку з його іменем, Фок був значно більше приголомшений, ніж зараз Дау. Фок саме намагався зрозуміти, що це означає, коли Дау реготнув.

— Добре, що моє алібі залізне, правда? Можеш перевіряти, приятелю, я не проти. Не зрозумій мене неправильно, але на Гедлерів я просто не мав часу. І так: щойно випаде нагода, я продам дядькову ферму. Але я нікого не вбивав, мене не було на фермі, а якщо тобі кортить мене засадити, доведеться шити справу. Але знаєш що? — гупнув він кулаком по столу. Звук був як від пострілу. — В тебе кишка коротка.

— Якщо ти там був, Гранте, ми це доведемо.

Він тільки посміхнувся.

— Вперед, спробуйте.

Розділ двадцять четвертий

— Вам пощастило, що ще зберігся запис: за місяць ми зазвичай усе стираємо.

Скотт Вітлем прокручував файли на комп’ютері, поки не знайшов потрібний. Директор відкинувся у кріслі, щоб Фок і Рако бачили екран. Вони сиділи в директорському кабінеті, й за дверима чувся звичний пообідній гамір: понеділок у школі.

— Ось воно. Камера над центральним входом, — мовив Вітлем. Він клацнув мишкою, і на екрані пішло відео. Камера, судячи з ракурсу, була встановлена над широкими вхідними дверима і спрямована на сходи, щоб у кадр потрапляли всі, хто заходить. — Перепрошую, але якість поганенька.

— Нічого страшного. Запис кращий, ніж той, що ми забрали з маєтку Гедлерів, — сказав Рако.

— Все одно об’єктив охоплює тільки маленьку площу, — докинув Фок. — Є у вас ще якісь камери?

Вітлем знову клацнув мишкою, і картинка змінилася.

— Ця — на вчительській стоянці.

Знову зняте з високого ракурсу, відео демонструвало розмитий ряд машин.

— У школі тільки дві камери? — запитав Рако.

— Боюся, що так, — потер Вітлем пальцями: універсальний жест на позначення грошей. — Установили б ще, якби було за що.

— Можна побачити Карен в її останній день? — запитав Фок, хоча в першу чергу шукали не Карен, а Гранта Дау. Дотримавши слова, Фок і Рако декілька годин пресували приятелів Дау, перевіряючи надійність його алібі. Ті стояли на своєму мертво. Нічого іншого Фок і не очікував, проте все одно був розчарований.

Вітлем збільшив зображення стоянки на весь екран.

— Зазвичай Карен приїздила на машині, тож мала потрапити на цю камеру.

Він знайшов потрібний запис і прокрутив його до кінця дня, коли вже