Читати книгу - "Як керувати рабами"

Деякі з цих вільновідпущеників бувають настільки близькими до імператора, що робляться його довіреними особами. Клавдій, як добре відомо, радився зі своїми звільненими рабами стосовно найрізноманітніших питань, навіть державного значення. Він стверджував, що, оскільки вони не можуть претендувати на державні посади та брати активну участь у політичному житті, на їхню думку можна покладатися як на об’єктивну. Були навіть деякі вільнонароджені громадяни, котрі добровільно ставали рабами імператора, щоб приєднатися до його дому і допомагати йому керувати імперією. Як мені відомо, багато представників старовинних сімей обурені тим, що робота, котру раніше виконували сенатори, тепер довірена рабам. І, треба сказати, це іноді має досить дивний вигляд. Один із відпущеників Клавдія, Палас, одержав від сенату винагороду в п’ятнадцять мільйонів сестерціїв і можливість стати почесним претором за проект закону про те, щоб імператорським рабам було дозволено одружуватися з вільними римлянками. Бажаючи продемонструвати свою некорисливість, він повернув гроші, стверджуючи, що йому достатньо свого скромного прибутку, а від честі бути претором не відмовився. Так сенат опинився в абсурдній ситуації, коли був змушений хвалити старомодну «невибагливість» колишнього раба, котрий володіє статками в триста мільйонів сестерціїв. У той же час брат Паласа, якого звали Фелікс, не продемонстрував подібної стриманості. Клавдій призначив його прокуратором Юдеї, і той, почуваючись у безпеці через близькі стосунки з імператором, безкарно здійснював різноманітні злочини та конфіскації в провінції.

Ці імператорські раби та вільновідпущеники є самі собі господарями. Вони відокремлені від решти суспільства, і це найбільш яскраво виявляється в тому, як тісно вони пов’язані одне з одним. Я бачив кілька майстерно виготовлених надгробків, які вони створили для товаришів, що працювали в тому самому підрозділі імператорської адміністрації. Я навіть бачив могили, де вони мали б після смерті лежати разом — настільки близькими були їхні стосунки за життя.

Та це радше винятки. Більшість відпущених на волю рабів не можуть утриматися від демонстрації того, що вони, хай і до певної міри, є справжніми римлянами. Це можна побачити скрізь на їхніх могилах. Вони, схоже, вважають надгробки тим місцем, де можна заявити про себе вічному місту[49] і його громадянам. Частково це можна зрозуміти, але їхні могили завжди мають такий пишний вигляд і так хитромудро прикрашені, що від них аж пашіє самозвеличенням, але досягнення тих, хто в них лежить, часто є більш ніж скромними. Вільновідпущеники нерідко чіпляються до вас із детальними розповідями про те, наскільки багатими вони стали, і не можуть зрозуміти того простого факту, що справжнє багатство не потребує похвальби, бо виявляє себе у стриманій поведінці та відповідному характері людини. Той мій сусід, Тримальхіон, якого я згадував раніше, закидав мене розповідями про те, скільки пшениці дають його маєтки та скільки волів упрягли до роботи сьогодні зранку. Він навіть мав спеціального раба, котрий приходив до нього й докладно розповідав про все, що сталося за день: у рабинь Тримальхіона народилося тридцятеро дітей, раба на ім’я Митридат було покарано за лайку на адресу господаря, десять мільйонів сестерціїв було віддано на зберігання, а в садах Помпеї сталася пожежа…. На цьому місці Тримальхіон урвав його:

— А це ще до чого? — запитав він. — Коли це я купив сади Помпеї?

— Минулого року, — покірно відповів раб. — Але у звітах вони з’являються й досі.

Тоді Тримальхіон почервонів від злості й велично проголосив:

— Я забороняю згадувати у звітах куплені для мене маєтки, якщо мені нічого не говорили про них протягом шести місяців.

Усе це мало вигляд досить жалюгідної спроби справити на мене враження, і, звичайно, я не повірив жодному слову з почутого.

Це було перед вечерею. А коли ми лежали, чекаючи на їжу, до нас підбігли єгипетські хлопчики-раби і злили нам води на руки, а інші з дивовижною спритністю крізь сандалі підрізали нам нігті на ногах. Роблячи це, хлопчики голосно співали. Співав, здавалося, весь будинок. Навіть коли я наказав хлопчикові принести напій, він голосно проспівав моє замовлення. Враження було таке, що я прийшов не на вечерю, а на концерт. Потім з’явилася їжа. Принесли величезну тацю. На таці стояв бронзовий віслюк, на якому висіли два кошики з білими та чорними маслинами. На двох тарелях були делікатеси. Були там ліскульки,[50] посипані маком і побризкані медом, а також гарячі ковбаски на срібній пательні, прикрашені чорносливом і зернами граната. На таці було позначено ім’я Тримальхіона і вагу срібла, з якого її виготовили.

Ми вже взялися до цих закусок, коли під звуки музики занесли Тримальхіона. Він розташувався на купі маленьких подушок. Його виголена голова стриміла з червоного плаща, а навкруг шиї було пов’язано серветку з широкою пурпуровою смугою, як у сенатора. На мізинці лівої руки виблискувала масивна золота каблучка, а на сусідньому пальці — трохи менша, з дрібними залізними зірочками. А потім, на випадок, якщо цих коштовностей не буде видно, він вивільнив праву руку, прикрашену золотим браслетом і браслетом зі слонової кістки з пластиною зі щирого золота.

Та найгіршим у цьому всьому несмаку було те, як вихвалявся ним господар. Коли Тримальхіон побачив мою посмішку, це його відверто роздратувало.

— Над чим смієтеся? — запитав він. — Ви, звичайно, шляхетний римлянин, але і я є людиною серед таких самих людей. Я не маю ніяких боргів, навіть копійчаних. Під судом ніколи не бував, бо не заборгував нікому. Тепер от я купив нерухомість, різні срібні вироби… Вдома маю двадцятьох слуг і собаку! Я зробився членом колегії шести жреців Авґуста.[51] Я навіть викупив рабиню, з якою жив, так що тепер ніхто не буде її мацати.

— Досить уже, — озвався я.

Та він так розійшовся, що його неможливо було спинити.

— Ви не знаєте, як воно — бути рабом. О, як я ненавидів, коли ви, чванливі римляни, підкликали мене: «Хлопчику, ходи-но сюди!» Особливо коли це робив шмаркач, у якого ще й пушок на підборідді не пробився. Або коли від мене чекали, щоб я приніс нічного горщика. Чи коли в мене бурчало в животі і я пас очима недоїдені кремові тістечка на столі й зовсім неторканих курчат, а мені казали, що зі столу господаря нічого брати не можна, бо така їжа — не для рабів. А що бісило мене найбільше, так це коли пани називали нас, рабів, жадібними ненажерами, хоча нам нічого взагалі не діставалось. Ви не гірше за мене знаєте, Фалксе,