Читати книгу - "Земля"

Домніка дивилася хвильку на ворожку мовчки, з похмуро-блискучими очима, відтак розв'язала з одного вузлика своєї хусточки дрібку грошенят і, поклавши їх на постіль та поцілувавши ворожку з шаною в руку, поспішила назад до свойого подорожнього товариства.

Їй неначе тягар спав із грудей.

Тепер вона неначе за ніщо не відповідала. Так мало бути, як буде. Не хотіла нічим журитися; хотіла лише дістати чоловіка. Мала вже тридцять років. Їй стало нараз зовсім байдужно, чи той чоловік звався б Ілія, чи Дмитро. Дмитро знав про її давній нещасний гріх, а Ілія був дурний.

З обома буде гірко. «Нехай буде, як бог схоче! — так казали карти. — Не журіться нічим!»

Ворожка вгадала все, все; вона й тоді все вгадала і, як ялося чесній і побожній жінці, навчала розуму і ганила…

Жінка, про яку говорили карти, що вона їй прихильна, се була, мабуть, писарка, а про чоловіка, що думав її сватати, було їй байдуже, хто се був, він же й так не мав її брати.

Два дні по тім ходив Ілія до панотця, аби не оголошував третьої заповіді, а в день по тім пішов просити, аби таки оголосив. Вісім днів пізніше відбулося їх весілля.

В селі висміяли люди Ілію, що він, мов худобу, відступив дівчину іншому, а Марійка напоминала Домніку не випускати «дурня» з полем із руки, бо вона все-таки не могла напевно знати, чи Дмитро ожениться з нею. Бо, як толкувала вона їй ту річ, — Дмитро тепер жовнір, а жовнір може дівчині все обіцяти, але коли він знов по-своєму перебереться і запустить волосся, тоді він уже інший і може на все сказати:

«Я був тоді жовніром, було мені не вірити».

Домніка признала далекосяглість тих слів і звернулася наново до Ілії, котрий рвав собі волосся, що випустив «таку робітницю» з рук. І так узяло все мирний і щасливий кінець.

Не довго по їх вінчанню вернув старий Петро із своєї вандрівки. Він приніс гроші й показався в прегарній одежі, на яку покладав завсіди велику вагу. Як почув, що Домніка віддалась за Ілію, сплюнув і кликнув: «За дурного Ілію?»

— За дурного Ілію! — дістав поважно у відповідь.

— Ото! — аж заспівав та й покивав головою. Відтак устав, буркнув півголосом, що «дурному щастя само в руки лізе», вхопив свою високу кучеряву шапку і попрямував прямо до корчми. Там просидів чотири дні. Пив, доки не пропив останнього гроша, доки майже не запух, відтак вернув назад до своєї сестри Докії і взявся наново до праці. Але все, коли бував підохочений, жалкував:

— З нею, — говорив жалісно, — був би я іншим чоловіком став, з нею можна було яке-небудь діло почати, а так, нет! — і махав з резиґнацією[92] рукою.

— Нема за чим жалкувати! — потішала сухо Докія, що не дуже симпатизувала з дівчиною. — В неї очі зроду-віку не були добрі, а розум, як у старої жидівки! Буде колись перша шахрайка в селі!

— Але зате не буде в її хаті пусто! — відгризався Петро, що почувався обидженим у своїм смаку.

— Та відтак; але її в селі ніхто не любить! Вона, що чорне під нігтем, не зробить добра нікому задурно, все виманить щось від тебе! Лише Марійка з нею у великій приязні, але вона розумніша від Марійки! Добре її скубає!

І так минуло вже цілих два роки, як Ілія з Домнікою побралися. Поставили собі недалеко од Григорія малу хатину і жили доволі мирно. Але більша половина праці спочивала на плечах Домніки, Ілія пересипляв кращу половину свого життя, і вона працювала за двох, помагаючи собі якомога, аби свого діпняти й сяк-так збагатити свою хатину.

Гарувала невпинно, а як лучилася нагода, то простягала руку й за чужим добром. Брала все, що сунулося під руку, — збіжжя, насіння, хатні знаряддя або начиння, а особливо делікатніші речі. Те все зносила, мов бджола, до своєї хатини і невимовне тішилася тим потайки. І, щоправда, у неї в хаті було, мов у дзеркалі, чисто й гарно. Ніколи не можна було її піймати на гарячім учинку. Виступала проти всіх так поважно й чемно, говорила так розсудно й чесно, що ніхто не важився прямо її зачепити, і все наново вертало назад довір'я до неї.

В однім напрямі була необхідна для сільських газдинь. Розумілася знамените на кухні в місті та знала випікати різні білі й чорні хліби. Кожним разом, коли мала йти в місто, заповідала знайомим ґаздиням уже вперед, і ті находили різні орудки для неї. Одній мала купити краски, іншій волічки. Он тій дівчині цітки на ґердан, а тій молодій ґаздині ікону й дещо з начиння. І вона купувала і вдоволяла всіх.

Часом, коли ні крейцарка не мала в хаті, говорила ніби побіжно, що йде в місто. Зараз знаходилися для неї орудки. Відтак повторялося се правильно, та дивно, що більша половина речей, які приносила з міста, належала до неї.

Була їм і в іншім напрямі необхідною. Ніхто не вмів так добре примовляти проти недуг або від злих очей, як вона. Ніхто не вмів так добре варити й пекти, як вона. Притім була жвава й обзорна, і можна було на неї хоч із яким великим, весільним чи посмертним обідом спуститися[93], вона все перевела до самого кінця в найкращім порядку.

Була справді найліпшою товаришкою Марійки, одинока (з виїмком ще двох чи трьох старих сусідок), з якою зносилася Марія з довір'ям і перед якою не мала ніякої тайни, хоч Івоніка від часу до часу остерігав її, аби не була перед нею відверта, бо «хто мав уже раз жіночий язик, не вмів мовчати».

Але досі Домніка ще їй ні в чім не споневірилася. Була їй у кожній праці, коли б і не захотіла, щиро помічна, а коли не могла вже до чого рук прикласти, то бодай порадою і добрими словами рятувала, а се вміла Марійка цінити… За те обдаровувала її щедро молоком і хлібом, а на храм відділяла для неї окремо мисочку меду, так, аби Івоніка не видів. Домніка тішилася в неї ласкою ще й через те, що доносила їй і найменшу дрібницю, яку лиш дізналася про Саву і Рахіру. А се було для неї важніше, як усе інше. Що Домніка бачила все на свої очі, не було сумніву. Григорій був її найближчим сусідом, і коли Сава хотів до нього заходити, мусив усе минати її