Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Богдан поїхав у середу.

Він попереджав про відрядження, але все одно зник якось раптово.

Навіть не запросив Мирослава до себе, не запропонував зустрітись на роботі.

Він навіть не відповів на повідомлення, в якому Мирослав зізнався, що нудьгуватиме без нього всі ці дні.

«Але це нічого не означало», –  переконав себе Мирослав.

Лише побічний ефект того, що його бойфренд очолював ціле місто і був таким до біса непередбачуваним хлопцем.

Мирослав думав, що звик до несподіваних змін настрою Богдана, але насправді він лише брехав собі. Щоразу, коли Богдан ставав лагідним, а потім чужим, уїдливим, потім м'яким ініціативним кошеням, а слідом байдужим чудовиськом, у Мирослава з-під ніг зникала земля.

Він не знав, чого чекати від Богдана наступної миті, чи не виставлять його за двері з тихим: «Ти вже набрид».

Цього Мирослав дуже боявся.

Не дивно, що в суботу, постійно очікуючи звістку від Богдана, Мирослав не підготувався до гонки. Приїхав, щоб Білецький знову не капав йому на мозок і не погрожував видати його справжнє прізвище. Навіть байк, його вірний залізний кінь, не міг підняти Мирославу настрій через мовчанку Богдана.

Протираючи кермо та налаштовуючи байк, Мирослав всіма правдами та неправдами намагався викинути Богдана із голови. Але питання, нескінченні питання навіть спати заважали, а в періоди неспання атакували голову нескінченним потоком.

Потоком, який Мирослав, як малолітка, транслював Богданові.

«Чому ти не відповідаєш?»

«Невже й хвилини не знайшлося?»

«Серйозно, Богдане?!»

«Можливо, ти вже знайшов собі когось цікавіше?»

«Щось трапилося?»

«Припини мене ігнорувати, Романов».

Як об стінку горох!

Мирослав не знаходив логічних пояснень такій поведінці, а плисти за течією, чекати на повернення Богдана і не рипатися в нього не виходило. Почуття переливались через край самоконтролю, незнання рвало на шматки його нутрощі, а страх, що, як було, більше ніколи не буде, вганяв Мирослава у холодний піт.

Отак Мирослав почував себе, стоячи на старті.

Отже, три, два, один…

Нахилитися, поставити ліву ногу на підніжку, подивитися вперед, тримаючи мотоцикл вертикально. Ніколи ще дії, які Мирослав виконував перед тим, як рвонути з місця, не здавалися такими буденними.

Він не відчував і десятої частки кайфу порівняно з тим, як вони з Богданом ганяли вулицями вночі. Просто робив те, що від нього вимагали інші. Його суперником був новачок, він залишився позаду після трьохсот метрів, а Мирослав на фініші ледь не досяг швидкості двохсот кілометрів на годину, перебуваючи в якійсь дивній прострації.

Начхати Мирослав хотів на те, яким за рахунком він приїхав.

Як і завжди, на фініші на нього чекав Білецький.

«Ну, що ще тобі треба?» – подумав Мирослав і покірно повернув у його бік.

– У мерії, значить, працюєш, у приймальні нашого дорогого Богдана Романова, – заговорив Вадим.

Мирослав завмер, дивлячись на кермо. Він наче під землю провалився.

Мабуть, Білецький сердився?

Щойно він подумав про це, як чоловік перед ним засміявся.

Гидко розреготався, різко схопив Мирослава за шию і прошепотів на вухо:

– Скажи, зливаєш Романову наші брудні секретики, га? Я не з тих, знаєш, параноїків, але навіть я не міг не помітити цікаву закономірність. Щойно ти опиняєшся в мерії, як у Романова прокидається бажання мені нагадити.

Від суміші тютюну та алкоголю Мирослава ледь не знудило.

– Я ні до чого…

– Звичайно, звичайно, любий мій, - тихо промовив Білецький.

Він продовжував душити Мирослава, а ніхто навіть не звертав уваги.

Ніхто не спитав, чи потрібна йому допомога, в їхній бік не дивилися люди, ніби Білецький зробив їх невидимими. Мирослав почував себе безсилим, він не міг і на міліметр відсунутися, залізна хватка в нього на шиї лише міцніла і через брак повітря йому вже ставало зле.

– Просто, знаєш, спочатку все йшло добре, ми з Романовим, вважай, домовилися, не прямо, але через брата, а потім – бац, і все, ми вже вороги.

– Я з ним розмовляв лише декілька разів…

– Правда?

– І нічого не розповідав про перегони.

Білецький відступив.

Закашлявшись, Мирослав схилився до колін, щоб вдихнути повітря.

Перед очима в нього мигтіли мушки.

Звідки Білецький довідався? Втім, йому навряд чи знадобилося наймати детективів, щоб докопатися до правди, Мирослав їздив із Богданом на презентації, у нього інтерв'ю на камеру брали. Тоді це здавалося безпечним.

– Доведи мені свою відданість, хлопче, –Білецький схопив його за щоки, тримаючи голову прямісінько перед своїм носом.

– Як… Яким чином?

– Скористайся тим, що ти в мерії, – знизав плечима той. – Накопай мені щось цікаве. З секретаркою поспілкуйся. Хочу знати усі таємниці Богдана Романова.

Не дочекавшись від Мирослава хоч якоїсь реакції, Білецький відсторонився і одразу заговорив із чоловіком із довгою бородою. Наче не задушив його щойно майже до непритомності, просто граючись.

Мирослав залишився біля байка, намагаючись узяти подих під контроль.

Бракувало йому ще панічної атаки! Не особливо вдивляючись у натовп, він покотив байк у бік рятівної темряви траси, сподіваючись якнайшвидше забратися з недобудованої її ділянки.

Смартфон у кишені коротко пискнув, Мирослав одразу на автоматі схопив його, адже ніхто не писав йому, крім…

На дисплеї він прочитав ім'я Богдана, проте той не написав, а скинув фотографію, на якій Мирослав впізнав себе. На перегонах у п'ятницю. І в цей момент Мирослав зрозумів, чому Богдан ігнорував його майже цілий тиждень. Та розуміння не дало йому полегшення.

І взагалі, конкретно цієї миті він хотів просто здохнути