Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

– Мирославе, прийом, ти мене чуєш?

– Що? – прийшов до тями він, побачивши Зіну зі стопкою документів. – Вибачте.

– На навчанні проблеми?

– На кшталт того.

Поклавши йому в руки папери, вона відійшла до столу і повернула монітор у зручне для себе положення.

«Якби ж справа була у навчанні», – подумав Мирослав.

Університет залишався найменшою його проблемою. На фізичному факультеті йому й раніше багато спускали з рук, а коли дізналися про стажування в мерії – боже, яка честь, – пообіцяли, що семестр Мирослав у будь-якому разі точно закриє.

Ні, зависав він через інше. Мирослав слабо посміхнувся, подумавши, якою виявилася б реакція Зіни на правду. Вона б напевно знепритомніла від цих новин.

Але його губи опустилися, а сліди радості стерлися з лиця, бо Білецький продовжував напирати на Мирослава з шантажем. Богдан не давав про себе знати взагалі, наче якась скривджена дамочка.

Мирослав припинив спроби йому додзвонитися. Він же не тупий, розумів, що Богдан вважав його зрадником, надумав, напевно, бозна-чого, а Мирослав лише намагався залишити в секреті таємниці, здатні зруйнувати його життя вщент. Давним-давно охоронцем цієї таємниці став Вадим Білецький. І все.

Мирослав розплачувався за це кожен сраний день.

– Мирославе, віднеси, будь ласка, ці папери до триста шістнадцятого кабінету, скажи Олені Павлівні, щоб бухгалтерія провела виплати сьогодні, все ясно? – Зіна дочекалася кивка, але повторила: – Виплати. Сьогодні. Скажи, я попросила.

Мирослав вийшов за двері.

Робота з Зіною, зрозуміло, не йшла в жодне порівняння з тим, як він проводив час із Богданом, але з нею по-своєму було цікаво. За два дні Мирослав дізнався багато корисного про роботу секретаря, Зіна ділилася з ним знаннями з таким завзяттям, ніби вірила, що після випробувального терміну Мирослава візьмуть працювати в мерію.

Хоча з чого раптом?

Тобто Богдан, звичайно, міг це влаштувати, але він точно не захоче після того, що сталося.

Тож Мирослав піднімався сходами, обминаючи важливих депутатів, і моделював у себе в голові, як Богдан вимагатиме в нього розповісти все як є, а Мирослав промовчить, поставивши остаточний хрест на їхніх стосунках.

Не хотів він нічого ставити.

Але Білецький так просто про свій ультиматум не забуде.

– Ось ти мені й потрібний, маленький паршивець, – безпардонно увірвався у роздуми Мирослава якийсь незнайомець.

Схопивши його за руку, він потяг Мирослава до найближчої колони, змусив обійти її і встати біля поруччя на балкончику. І коли Мирослав глянув на зухвальця, він його одразу впізнав. Мало того, що раніше бачив брата мера на фото, так ще й заворожено задивився на очі, такі схожі на очі Богдана.

– Що вам потрібно?

– Так, – посміхнувся Віктор тією усмішкою, яка не мала нічого спільного з радістю. – Я, здається, зайшов не з того боку минулого разу. Подумав, що у мого братика вистачить здорового глузду покінчити з вашими недовідношеннями. Але навіть найкращі припускаються помилок.

Мирослав увімкнув дурника:

– Не знаю, про що ви кажете.

– Якщо ти ще раз хоч підійдеш до Богдана, не кажучи вже про щось більше, я тебе просто знищу, ясно?

– Я не…

Замість відповіді Віктор схопив його за руку, так сильно стиснув, що Мирослав ледь не випустив на підлогу документи. Він побачив, що саме Віктор тримав за спиною, і похолов від здогадки. Фотоапарат. Перед очима пролетів далекий день, і бажання Мирослава погратись з фотоапаратом, знімаючи різні частини тіла Богдана. Якщо брат їх побачив, вважай, спіймав його на місці злочину.

– Я не хочу шкодити, хлопче, ніхто такого не заслуговує, – сказав Віктор тихіше. – Але ти опинився не там, де треба, не в той час. Богдан через тебе піде на дно, розумієш? Вирішуй, чому саме ти від нього відчепишся. Бо бажаєш йому великого щастя чи щоб свою шкуру врятувати. Але я попередив тебе, окей?

Віктор подивився на нього важким поглядом, а тоді послабив хватку, напнув на обличчя ввічливий вираз.

Ще й по плечу поплескав.

– До зустрічі, Мирославе.

Клас. Ну супер. Вдруге Мирослава затискали якісь мужики через Богдана Романова. Що за життя таке?

Він залишився там, куди його привів Віктор, стримуючись від ганебних сліз.

Але ж він не вважав себе сміливим, відважним чи стійким. Йому в житті довелося лише один раз робити моральний вибір, та й той був для нього легким: або звичайне життя, або гроші, змішані з кров'ю. Цього разу ситуація була зовсім іншою, і Мирослав уявлення не мав, як вчинити. Йому подобався Богдан, шалено подобався, він так природно увійшов у його життя, ніби вільне місце для нього і призначалося. Та всі довкола їм заважали, так чи інакше. Віктор опустився до прямих погроз. Білецький хотів зробити з нього шпигуна в мерії…

Що ж за кошмар такий!

Як позбутися страху, що будь-яке повідомлення Богдану в месенджері перетворить чиєсь життя на руїни?

Як, чорт забирай, як?

Мирослава захльостували емоції.

І водночас він відчував, що не мав права давати слабину.

Зіна ставитиме запитання, і Віктор блукав десь поруч. Мирослав вдихнув, видихнув і наказав собі не думати про це. Просто не думати, щоб не збожеволіти. Не думати, що йому доведеться своїми руками зламати найкраще, що є в його житті, і одному залишитися в непроглядному мороку.

Мирослав ковтнув і пішов у триста шістнадцятий кабінет. Виплати, доручення Зіни – ось що має його відволікти.