Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Повернення Богдана вже виднілося на горизонті.

У Мирослава залишалося всього сорок вісім годин, щоб щось придумати.

Майже цілий вечір п'ятниці він пролежав на ліжку в гуртожитку, сказавши сусідові по кімнаті, що отруївся чимось у їдальні. Тепер, через дванадцять годин, він почував себе так, ніби справді отруївся. Від нервів скрутило нутрощі, у роті було сухо, як після похмілля.

Мирослав ледве влив у горло чашку чаю, щоб трохи прийти до тями.

Сусід пішов до своєї дівчини, давши Мирославу потрібний йому зараз особистий простір. Щоправда, той не поспішав виповзати з-під ковдри, під яку повернувся після сніданку. Він наївно мріяв, щоб проблеми розсмокталися самі по собі, щоб братик Романова зник, а Білецький перестав бути одержимим помстою Богданові. Але якщо Мирослав хоч щось розумів у тому, як працював Всесвіт, проблем стане значно більше.

Богдан прилетить зі столиці і захоче з ним поговорити.

Телефон завібрував під боком, змусивши Мирослава змінити положення.

Мабуть, знову Богдан зі своїми погрозами…

До речі, так, тепер Богдан йому писав.

Точніше, спочатку він п'ять разів поспіль зателефонував, а потім обурено постукав у месенджер, мовляв, візьми, трубку, сученя, і подзвонив ще десять разів. Цілеспрямованості Богдану не позичати, Мирослав у результаті вимкнув звук і відправив смартфон до кишені.

Це було вчора, а сьогодні…

Мирослав глянув на дисплей.

«Вся справа в Білецькому, правда?» – відправив йому Богдан.

– Боже, ні, не треба, – застогнав він уголос.

Ну, що за людина?

Мирослава дратувало, коли Богдан «включав» журналіста і ліз щось викопувати та з'ясовувати. Так, блін, зрозуміло, Білецький теж винний у тому, що відбувалося. Він керував життям Мирослава задовго до того, як Богдан взагалі з'явився у ньому. Але Богдан теж погіршив становище Мирослава, коли несподівано захотів оголосити Білецькому війну! Вибір у Мирослава залишався невеликий: або самому здохнути від туги за Богданом, або дати себе знищити комусь іншому, Віктору чи Білецькому.

Прекрасний вибір.

Знову повідомлення.

«Ти ж знаєш, що я все з'ясую, малий».

У Мирослава рука здригнулася.

Він, звичайно, не міг почути, з якою інтонацією Богдан вимовив це… Та у нього в голові це прозвучало сексуально.

Немов непристойна обіцянка…

Він розлютився на себе, що зрадів повідомленню. По-дитячому і безглуздо зрадів: адже Богдан від нього не відмовився, вони поговорять, Мирослав отримає шанс розповісти свою версію.

Після хвилинної ейфорії реальність опустила на нього свої сталеві кулаки.

Що робити з Віктором Романовим?

Як змусити Білецького тримати язик за зубами?

Обійнявши подушку, Мирослав витріщився на край тумбочки.

Він не збирався жаліти себе, та ганебні думки продовжували кружляти поруч, готуючись впитися в свідомість. Богдан його не захистить. Ніхто його не захистить. Або Мирослав зробить те, що робив і раніше, убереже себе від небезпеки, або йому скоро прийде кінець.

Бачитися з Богданом не можна.

Сто відсотків не можна.

Найнадійніше зробити так, щоб його звільнили на хрін із мерії. Але ця срана програма! Гаразд, Мирослав вирішив займатися проблемами поступово, по одній. Перше повідомлення він відправив Зіні, сказав, що захворів на грип і в понеділок не з'явиться на роботі. Друге далося йому набагато складніше. Він сидів над телефоном хвилин п'ятнадцять, набирав і видаляв, набирав і жбурляв смартфон на подушку. Все, немає виходу.

Зараз або ніколи.

«Ти повинен це зробити», - переконував він себе, ковтаючи сльози.

Мирослав років п'ять вже стільки не ридав і не мав сил зупинитися. Він відчував рану всередині, ніби хтось витяг серце, пройшовся пазурами, не залишивши ні краплі теплоти. Ні краплі сенсу. Він відправив нещасний рядок.

Відправив повідомлення, яке – про що Мирослав ще не знав – карколомно переверне його життя з ніг на голову.

Шість слів, двадцять вісім букв.

Скрутившись у клубок, Мирослав надів навушники і ввімкнув випадкову пісню, аби не в тиші. Перебуваючи за сотні кілометрів, Богдан, узяв у руки телефон.

«У мене з'явився інший, все скінчено», - висвітлилося на дисплеї.