Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

«Круто я у відрядження з'їздив»…

Ось про що думав Богдан, повертаючись до мерії.

Він побував удома, кинув біля ліжка валізу, прийняв душ і, навіть не поснідавши, подався на роботу. Дуже вже не хотілося йому ввійти в курс справи.

І звісно, Богдан сподівався побачити у приймальні Мирослава.

О, щодо нього він будував найбільше різноманітних планів.

Не знав, чи то штовхне його й поцілує, чи довго катуватиме, щоб Мирослав нарешті розкрив свої довбані секрети.

Точніше, не вирішив ще, в якому порядку робитиме і те, й інше.

В існування якогось хлопця Богдан не повірив. Незважаючи на власницькі почуття щодо Мирослава, які раз-по-раз прокидалися в несподівані моменти, після повідомлення Богдан відчув лише гнів.

Ні краплі ревнощів.

Очевидно, Мирослав пожертвував їх зв'язком, аби нічого не розповідати.

Значить, він щось про цього виродка, Білецького, знав.

Всю дорогу назад Богдан гадав, як вони пов'язані.

Часом йому на думку спадали зовсім безглузді ідеї, наприклад, що Мирослав був сином Вадима Білецького. Але навіть якщо так, навіть якщо Мирослав збрехав йому про батьків, чому так оберігав секрет? Він же не винен, що народився в сім'ї такого мудака.

Нескінченні питання призвели до того, що Богдан повернувся з Києва зовсім не відпочилим, більш стомленим, ніж раніше. Звичайно, всі світські прийоми він пропустив, хоча брат кричав йому у вухо, як важливо налагоджувати зв'язки.

Якось увечері в Києві, лягаючи спати, Богдан згадав, як тішився запрошенням кілька місяців тому. Він планував, що об’їздить усю столицю, а коли брат анонсував зустрічі з «важливими людьми», з ентузіазмом кивав. Були ще бажання поблукати тематичними клубами, щоб знайти собі хлопця на ніч, проте навіть дуже симпатичні екземпляри, які фліртували з ним, не цікавили Богдана.

Перед тим як увійти до приймальні, він взявся за ручку і завмер.

Прислухався, чи не розмовляла Зіна з Мирославом. Тишу переривав тільки ритмічний стукіт пальців по клавішах. Він ривком відчинив двері й увійшов до кімнати. Зіна в рожевому жакеті сиділа за комп'ютером, а стілець, який зазвичай займав Мирослав, залишався порожнім.

У Богдана в шлунок наче впала цегла.

Невже він недооцінив небажання Мирослава з ним бачитися?

– Привіт, як у вас тут справи, все під контролем?

– Більш ніж, Богдане Олександровичу, вас не вистачало, – посміхнулася Зіна.

Розповівши їй трохи про відрядження, Богдан саме зібрався запитати про Мирослава, але Зіна його випередила.

– Знаєте, я вам тут принесла, – вона заглибилась у сумку і з переможним виразом обличчя дістала білий флакончик. – Це вам для профілактики грипу, я сама приймаю, щоб додому гидоту не принести. Стажер наш, Мирослав, зліг із грипом. Він поруч зі мною  всю п'ятницю просидів, тож я дію на випередження.

– З грипом, невже?

Богдан вважав би турботу Зіни зворушливою, якби його не розривало на частини від усвідомлення, що Мирослав надумав його уникати. Ха, як мило з його боку. Не вирішувати проблему, а ігнорувати її. Так по-дорослому, наче не двадцять два у серпні виповнилося.

– Дякую, в мене… сильний імунітет.

Богдан увійшов в кабінет.

Справ у нього накопичилося на кілька днів безвилазного сидіння з паперами, але, не розібравшись з Мирославом, Богдан не міг ними зайнятися. Він сів у крісло, розвернувся до вікна, витріщився на небо, замислившись над ситуацією.

Смішно, але як Богданові поговорити з Мирославом, не підставившись?

Заявитись у гуртожиток? Зачекати в університеті на очах у сотень студентів? Навіть тепер, коли Богдана нитками, товстими, мов канати, тягло до Мирослава, він не збирався настільки сильно ризикувати. Це просто божевілля!

Чекати на Мирослава десь між університетом та гуртожитком – не варіант, марно і вимагає багато часу.

Виходило, що зустрічалися вони, якщо цього хотів Мирослав, а своє бажання Богдан міг засунути в те саме місце, бо він ні на що не впливав. Мабуть, Мирослав і робив на це ставку, думав, що ховатиметься від Богдана тижнями, поки Богданові не набридне про нього мріяти.

Не на того напав.

Мирослав своїми діями ще більше розбурхував його.

І після хвилинної паузи Богдан придумав план.

Знайшовши в адресній книзі номер Кіри, він натиснув зелену кнопку.

– Привіт, ти вже у місті? – одразу ж поцікавився той.

Голос, як завжди, радісний.

– Привіт! Сьогодні приїхав, – потягнувся Богдан, завівши одну руку за спину.

– Оцінив, який на вулиці дубак?

– Довелося за рукавичками вертатися, – зізнався Богдан.

Він зробив паузу.

– Як там справи з Білецьким?

– Та начебто… Все за планом йде. Завтра, здається, вже

блог вийде, а наприкінці тижня – стаття на сайті.

– Супер, – сказав Богдан. – Нахабством буде просити ще дещо?

– Ще яким, – весело підтвердив Кір.

Богдан попросив про зустріч.

Сказав, що справа особиста та важлива, та ще й термінова. Він з інтонації зрозумів, що Кіра зацікавився. І не дарма. Богдан справді приголомшить його новинами. Та якщо комусь і розповідати про Мирослава, то людині, яка вже знала про орієнтацію Богдана, та ще й була втягнута у Вендету з Вадимом Білецьким.

У Кірі Богданові жодного разу не доводилося сумніватися, їх завжди поєднував особливий дружній зв'язок.