Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Коли Кіра нарешті припаркував свою піжонську «Теслу» біля будинку, Богдан уже стомився від нетерпіння.

Він бродив по хаті, кидав погляди на відремонтоване після нападу вікно, згадував, як їм з Мирославом було добре і в ліжку, і в коридорі, і вранці за сніданком (поки Богдан все не зіпсував, але це історія для іншого випадку).

Саме в нього вдома вони вперше переспали, а потім обіймалися в ліжку, ніби каменя на камені не залишилося від світу, який не бажав їх бачити разом.

Богдан визнавав, що сумував за Мирославом.

Він сподівався…

Ні, знав, що і Мирослав відчував себе так само, тому не збирався здаватися.

Щойно в двері постукали, Богдан побіг у передпокій і пропустив Кіру.

Посмикуючи губу пальцями, він чекав, поки Кіра Матвєєв зніме з себе твідове пальто, сірий шарф, скине з ніг снікерси. Богдан спробував взяти себе в руки, але не особливо успішно.

Втім, через секунду, коли Кіра нарешті подивився йому в очі, посміхнувся фірмовою усмішкою, у Богдана з душі впав камінь. Він першим подався вперед, схопив Кіру за руки, поклав їх собі на спину, без слів показуючи: незважаючи на роки, проведені нарізно, вони все ще залишалися найкращими друзями.

Богдан із задоволенням поплескав Кіру по спині, відчувши себе набагато впевненіше, ніби під ногами з'явилася опора, а поруч рука, що не дасть впасти.

– Я голодний, будемо вечеряти? – спитав Кіра і пройшов на кухню.

Чорт забирай, ніби тільки вчора вони разом вийшли з бару, де планували по-своєму захопити світ. Богдан розповідав про свої плани стати мером, а Кіра загадував неймовірну кількість підписників. Вони обоє досягли цілей.

Богдан сів за стіл, мовчки спостерігаючи за тим, як Кіра схилився до його холодильника в пошуках смачненького.

– Давай, викладай, не люблю, коли тягнуть кота за хвіст, – Кіра зачинив дверцята і Богдан побачив в його руках жовтий контейнер із сирними паличками.

– Мама зробила, – кивнув Богдан у бік їжі.

– Звичайно, ти в нас тільки розігрівати вмієш.

– Неправда.

– Але розігріваєш ти, трясця, просто ідеально, – засміявся друг і трохи розрядив обстановку. – Отже, я слухаю.

Богдан трохи помовчав.

Він весь вечір готувався до розмови. Думав, як би пом'якшити новини, а потім сам шаленів, що намагався пом'якшити свою сутність, свою симпатію, свої почуття. Йому подобалися хлопці, і він, здається, закохався у Мирослава як останній ідіот. І тепер потребував допомоги друга. Нічого складного, правда? Але на те, щоби ввести в курс справи Кіру, Богданові знадобилася година. Почав він з дня, коли вони зустрілися, сказав про байк і перегони, зізнався, що одного разу провів ніч, катаючись зі Мирославом на тому байку…

Мабуть, у нього на обличчі з'явився вираз закоханості, Кіра аж сирну паличку випустив на тарілку від несподіванки.

Він майже не питав, не уточнював, слухав і кивав. Богдан бачив, що його інтерес не був фальшивим, він реально цікавився.

– Ти думаєш, що Мирослав через Білецького з тобою порвав? – уточнив Кіра, коли Богдан після довгих пояснень пішов ковтнути води з фільтру.

– Ні, Мирослав справді знайшов іншого коханця за тиждень, – саркастично заявив Богдан, сідаючи поруч. – Ну, Кір…

– Не кидайся на мене, молодь легковажна.

– Так, але не він.

– Зрозумів. Добре, ти надавив на Мирослава, і він, не бажаючи розповідати про зв'язок із Білецьким, утік від тебе.

– Я так думаю, – підтвердив Богдан. – Але це не головне. Я хочу, щоб ти дещо зробив для мене. – Він встав і взяв з підвіконня документи, які раніше забрав у відділі кадрів. – З'ясуєш, хто його справжні батьки? Я б і сам зайнявся, але… Хтось зверне увагу, що я цікавлюсь.

– Дійсно, ти в нас особистість медійна, – підтвердив Кіра.

– Та й взагалі, ти крутіший за мене в розслідуваннях.

– Ой, досить лестити, – відмахнувся той.

– Я серйозно!

– Досить, що ще тобі треба?

Богдан нахилився, поклавши на стільницю лікті, наче випадково зачепив плече Кіри, а перебираючи папери на Мирослава, торкався його долоні пальцями.

Він грав не чесно, але пам’ятав, що Кирило втрачав здатність говорити йому «ні» в такі моменти. Ні, він не закохувався в Богдана, принаймні не виявляв занадто багато ініціативи, але залишався чутливим до нього, як і раніше. Одного разу вони говорили, і Кіра зізнався, що в нього до Богдана слабкість. Як до старшого брата, певно.

«Не проси пояснити», – сказав тоді він, відвертаючись.

– Я хочу, щоб ти пішов до нього в гуртожиток та передав повідомлення.

– Що?

– Кіро, сам я не можу…

– Яка незручна в тебе посада для особистої драми.

– Допоможеш мені?

Кіра тяжко видихнув.

– Наче в мене є вибір.

Богдан розслабився, ледь не засміявся.

Він запропонував їм випити пива, подивитися футбол, як в старі добрі часи, а потім зажадав у Кіри розповідь про все його життя, яке Богдан пропустив, поки намагався стати мером.

Як виявилося, окрім блогів, Кіра ще й благодійністю займався, курирував кілька соціальних програм та підробляв у притулку для тварин. Богдан навіть не знав, як це прокоментувати. Кіра виріс у таку людину, якою сам він збирався стати. І Кіра прийшов до нього за першим покликом. Невже Богдан був колись досить добрим, щоб отримати таку людину?

– Ти знаєш, що я страшенно люблю тебе? – запитав він після чергового тосту.

– О так, особливо коли треба допомогти, – глянув на нього Кіра своїми пронизливими чорними очима. – Знаю.

Наче в душу зазирнув.

Звичайно, вони напилися, пропустили весь футбол, хихикаючи над рекламними блоками, як бовдури. Кіра заснув першим, просто на дивані, де сидів, а Богдан за доброю традицією вкрив його ковдрою.

Перед сном, діставшись ліжка, він відкрив галерею і ще п'ятнадцять хвилин розглядав фотографії Мирослава, помічаючи найдрібніші деталі, як, наприклад, розташування родинок на плечах та ледь помітну горбинку на носі.